Можете зразу, з розгону, заперечити факт існування верблюдів на Херсонщині. Брехня: не було, нема, не буде! Звідки взятися тут верблюдоводству, коли вже навіть про вівцеводство, — а скільки там тої вівці?, — говорити починаємо забувати. Помилочка, вельмишановні, через буквенну неуважність:      не верблюдоводство, а верблюдство. Близько за звучанням, але, коли дивитися глибоко-глибоко, за значенням далеко-далеко.

Херсонські верблюди — люди: дві руки, дві ноги, голова і т.п... До того ж, доз­вольте зауважити, не просто якісь там середньостатистичні люди, а люди при порт­фелях, при владі тобто. Остерігайтеся! Втім, про все це по порядку. Історично близько, кілометрів років п’ятнадцять від осьдечки, загорілася моя Херсонщина педагогіч­ним скандалом. І добряче загорілася: сіячі розумного- доброго-вічного прямо-таки  вимагали  чесно зароблену зарплату — бачете, не сіялося безкоштовно уже їм. Гучно вимагали! Аж дійшов дим до Києва, до столиці, аж учули їх тодішні пан Потойбікстойченко, і сказали...

Добре. Надішлю я тому Херсону мільйон гривень! — так сказали, і не про­сто так сказали, а і надіслали, і перевірили: подзвонили з Києва,особисто самі, учительсь­кому страйкому.

Ви  мільйон  одержали?!

—   Ми, — херсонський страйковий комітет відповідає, — мільйон одержали...

Х-ха-а! Ми! А чи ті це ми?! Покажи-кажи... Верблюди херсонські тут як поназбігалися, як розплювалися... Аж сльози на очах — чи за народ так запереживали, чи від пльову...

—   Такі не ви одні, — виструнчили страйковий комітет, — ви не одні такі, а, скажімо, медики, а... а... а...

Акали більше місяця. Патріотично, але не безкоштовно. Худий київський мільйон, перебігши площу біля облвиконкому до банку, поливав місцевих акальників  дебелим  процентним дощем повний місяць і ще-ще-ще... Зрозуміло: така всенародно любляча політика, на грані фолу, довго продовжуватися не могла.

Молодий Верблюдик — (осанка «без мене світ застигне», інтелекту­ально дупель пусто, з відчайдушним пльовом, за що і взяли у верблюдство) — серйозно рознервувався:

Та нас же всіх повиганяють!!! — шепотом закричав Бувалому  Дво­горбому Верблюду.

Не панікуй!!! Хто?!

Київ...

Та плюю я на твій Київ!  Йому не до нас. Найбільше — пожурять, та й то не тебе. А премію з процентів береш?..!

Страйком  же  продовжував  шукати  справедливість. Полетіла ще одна депеша   у  столицю. Пишуть: одержали - неодержали... Дехто з учителів, —      так-так, з учителів, — навіть вибухнув крамолою: «Ну, тепер порівняють уже горби нашим верблюдам!..»

Заметушилися і верблюди. Успішно поділивши процентики по кишенях, зрозуміло своїх, — взялися за членування і тіла мільйона:

Як  ділити?

Медикам — сповна.

А  школи?

Хто мовчав — усе, решті — решту.

І відповідь на депешу прийшла, не забарилася. Спокійна-спокійна, аж спати хочеться, як день у серпні. Самі тодішні вельмишановні пан Потойбікстойченко    (доб­ра людина, дай, боже, йому здоров’я від усіх херсонських педагогів та довгих років життя) прислали ще пів-мільйона гривень.

Молодий Верблюдик (як швидко перший горбик вималювався!) радості не приховував:

Скінчилося!..

Добре, коли добре! Учись, поки я живий та при владі! — відбасив йому в лад Бувалий Двогорбий верблюд.

А що, коли все наладиться?! -  бовкнув, не подумавши, Молодий Верблюдик.

Розімріявся... Ти про це і думати кинь! Поки сонце зійде, роса очі виїсть!..  Що, запитуєш?..  Будеш сидіти на одній безпроцентній зарплаті, ха-ха-ха, якщо не не будеш сидіти... Е-е ні, не будеш...

Післямова.

Це, давно написане та уже призабуте автором, идаропне оповідання викликане, як при сеансі спіритизму, недавніми  херсонськими подіями, що пов’язані з Указом Президента щодо вихідного 10 березня 2008 року.

Адміністрації деяких шкіл Херсона — не без благословіння відповідного обласного  управління— вивели свої педагогічні колективи на роботу. Цинічний саботаж Указу Президента  мотивували,- (мовляв, нам з погреба видніше!) — навчально-виховним про­цесом, патріотичною турботою про підростаюче покоління.

Мені ж це здалося біблейськими булижниками  благих намірів, з котрих мости­лася дорога  до пекла. Образно кажучи: якщо прибиральниця може анулювати наказ директора, треба прибирати... таку прибиральницю. Чи директора?! Та й, врешті-решт, чим учитель не людина, щоб не давати йому, передбачений Указом Президента, день для відпо­чинку?

І найголовніше: адміністрації вищеназваних шкіл, — а за ними роздивіться і побачте відповідне обласне управління, — красномовно довели те, що можна  порушува­ти українські закони, ба, навіть Укази Президента. І цю науку їхні вихованці, — хочуть  чи  не  хочуть  це  вельмишановні  вищенеуказані! — засвоять на всі сто відсотків.