Україно моя! Скільки горя сідало на плечі,

І пройдисвіт який не здіймав над тобою нагай;

Ти співала пісні - усміхавсь розкріпачений вечір,

І дівчину водив козаченько в замріяний гай;

Україна моя - задушевна Наталка-Полтавка,

І Стефаника сум, і вогненні Тараса рядки,

І Франків Каменяр, і тендітної Лесі світанки,

Кармелюк у лісах, і на полі пшениця з руки.

Вистачає тобі хліба-солі, і бронзи, і воску,

І звитяги в заводах, й відваги в полях,

Та на долю твою – і сяйну, й медоносну -
Доморощений трутень – сів чиновник-чиряк.

Розпинають тебе,Україно моя,на копійці –

Як знецінили душу,обезцінюють труд.

Розбрелись по світах діти сонця твої, українці,

Там цінують їх більше, аніж вдома отут.

Грабували тебе, шматували тебе, Україно -

І чужі - і свої! - рвали білеє тіло твоє;

Ти вставала з руїн, і садами квітчала руїни;

Ти вставала з руїн, наче сонце над світом встає!

Ти співала пісні - і недоля-пітьма відступала,

І жахались пісень різномастні твої вороги;

Тихе сонце твоє в Сковородиних саквах світало,

І світило вгорі на священні твої корогви.

Україно моя! Скільки горя сідало на плечі,

І пройдисвіт який не здіймав над тобою нагай;

Ти співала пісні - усміхавсь розкріпачений вечір,

І дівчину водив козаченько в замріяний гай.