Філософія ціленаправленого інакомислія

Філософія ціленаправленого інакомислія

(ОСВІТА — ОСЬ СВІТЛА — ОСЬ, СВІТЛО!)

Філософія ціленаправленого інакомислія — наука про менталітетно-моральні закони співжиття в історичному розвитку суспільно-соціальних різностей, котрі, відрізняючись нюансно своїми поглядами на суспільне життя, знаменуються спільною основоположною  ме­тою.

Вироблення глибинно-об’єднувальної світової ідеї, мова про необхідність якої звучить на кожному кроці, можливе тільки на засадах історично-менталітетних пріоритетів окремої осо­бистості над будь-якими груповими (блоки, партії, єпархії та т.п.) єдиномисліями. Тільки при такій глибинно-об’єднувальній філософії можливе створення справжнього демократичного су­спільства. Всі інші намагання — це бажання чи декларації, що не мають під собою національ­но-історичного грунту.

Цілеспрямоване на загальнолюдське благо інакомисліє кожного здатне сформувати такий інститут влади, при якому найголовнішим стане саморозкриття кожної індивідуальності. На­стільки інститут влади буде спроможний сприяти втіленню в життя цих саморозкриттів, на­стільки прогресуватиме саме суспільство.

Поглибленно-історичний, на найвищому молекулярно-менталітетному рівні, розвиток су­спільства нівелює партійні протиріччя. На авансцену вийде Людина, котра пропонуватиме своїй країні ціленаправлені на загальне благо особисті зусилля. Ця Людина шукатиме собі сорат­ників, об’єднуватися з ними. Але такі об’єднання матимуть не партійно-обезличений характер політичної сили. Це буде об’єднання не вторинних функціонерів, а первинно-творчих прогре­сивних особистостей, котрі цікаві один одному, насамперед тим, що їх відрізняє в ціленаправ-ленній співпраці на благо суспільства, у співпраці на пошук Істини.

Формування фундаментів цілісної соціально-громадянської свідомості сучасного україн­ця повинно бути поглиблено історичним і на основі українського менталітету. Це не якась там побудова гіпермаркету чи цеху; це явління, що вбиратиме в себе досвід століть; це глибинно-менталітетне, неодноплощинне та неоднозначиме явління. І означає слідуюче: ми, як на­ція, повинні зуміти перейти від несвободи будь-яких партійних єдиномислій до — якщо говорити сьогоднішніми словами — конкурсного співробітництва ціленаправлених на благо Ук­раїни різностей.

Нехтування національними менталітетами нівелює основи держави — спочатку ідеологія та культура (вони робляться підлегло-вторинними); потім і економіка. Саме з цього (згадаймо горезвісну доктрину Даллеса від 1945р.) розпочалося розхитування Радянського Союзу.

Даллес у своїй доктрині доводить те, що кращого підґрунтя для нехтування національни­ми менталітетами, як виникнення одноплощинного єдиномислія, годі шукати. Єдиномисліє не знає пробачень для інших бачень, воно просто унеможливлює паритетне співробітництво. Це, на прикладі нашої недалекої історії, репресіями інакомислячих красномовно — на народній крові! — доведено «батьком всіх народів».

Єдиномисліє окремо взятої країни не може не наштовхнутися на ідентичне, але з іншим арифметичним знаком, єдиномисліє іншої країни. А це, саме це, і є першопричиною виникнен­ня світових конфліктів та війн. Усіх, без найменшого винятку.

         Започаткування неодноплощинного менталітетного образного мислення вимагає соціаль­ного акценту. Неоднозначимість мінливого людського буття та грандіознішої понятійної інформації, в котру дитина занурюється в перші осмислені роки свого життя (від 3 до 7 років) і на яку інформацію, стверджуючи чи спростовуючи, відповідає все своє подальше життя, форму­ють цю дитину.

Якщо перша понятійна інформація буде наскрізь брехливою та відчуженою від реалій, та дитина, а в подальшому людина,зневіриться і, врешті-решт, стане здобиччю антиукраїнсь­ких ідеологій. Знання, комп’ютеризація не замінять душу. Міністерство освіти України, чим воно займається і сьогодні, виховуватиме не синів України, а українських яничарів. «Завчасно, просьба, не радіти: бо діти ті — уже не наші діти».

В чому ж український народ баче народність Міністерства освіти України. Насампе­ред, у збиранні — (а точніше — в побиранні!) – копійок з народу на безкінечні і будь-ким ремонти шкільних приміщень. Невже така всеохоплююча структура неспроможна на створення підприємств, котрі централізовано і вчасно будуть займатися виключно ремонтом цих шкільних приміщень? Не захоче!!! Бо... «Школо рідна, чому бідна-бідна? Бо директору така потрібна?»

Чинники формування неодноплощинного українського історично-менталітетного типажу настільки первинно-творчі, що на вторинно-ксероксному інформаційному полі Міністерства освіти України вони просто не зростуть. Сьогоднішні первинно-творчі митці України спро­можні радикально-суттєво оживити виховний та навчальний процеси, але сьогоднішнє-на-вмисно відчужене, вторинно-ксероксне — Міністерство освіти України взяти цей набуток інте­лектуально неспроможне. «Ростіть та вчіться, рідні яничари!»

Філософія ціленаправленого інакомислія пропагандує у вихованні такі постулати:

а) пріоритет первинно-менталітетного наповнення методик над схоластикою самих методик;

б) наголошений історично-менталітетний розвиток української особистості і підростаючого покоління;

в) народність виховання;

Ремісництво прогресу задиктовує душу. Для того, щоб сьогоднішній учитель мав статус Учителя, а не викладача предметів, потрібно вивільнити цього учителя з-під паперової опі­ки — безкінечної,рабської та, у своїй основі, безглуздої — і наблизити його до статусу домашнього учителя.

Авторська філософія ціленаправленого інакомислія проголошує: українська Школа може — і повинна бути! — первинно-вічною; українська Школа повинна вести, а не дозволяти водити собою. І що цікаво: при достатній науково-теоретичній і матеріальній базах пер­шопричини знаходяться саме у філософській площині. Вони слідуючі:

1)    менталітетно та сучасно відчужені освітянсько-виховні єдиномислія;

2)    відгородженість, неуміння та небажання співпрацювати з неформальними первинно-творчими сучасними українськими митцями (письменниками, художниками, композиторами і т.д.), котрі фактично є мірилом духовності української нації;

3)    «паровозний» світогляд унеможливлює перехід МОНу від єдиномислія (чи групи єди-номислій) до цілєнаправлених на загальноукраїнське благо творчо-первинних інакомислій;

4)    прерогатива знань та учбового процесу над процесом цілісного менталітетно-регіо-нального соціального виховання українця;

5)    завантаження постійною мілкою підзвітністю Учителя-практика, що механічно пере­водить його в статус викладача-заробітчанина;

Тиражування «невігластва на копійці» колись та закінчиться. І майбутнє, «Агов, єси?!»,  запитає кожного з нас, кожного. Що скажемо на божій атестації, там не промовчиш, га?!