1.

Жив-був Білоголовий Сірничок. У сірниковій коробці,— а саме так називався його будинок,— яких тільки сірників не було: Рудоголові, Чорноголові, Червоноголові, Жовто- та Зеленоголові; а ось з Білоголових — лише один, він. Та що казати, в інші часи на це ніхто, мабуть, і уваги не звернув би: «Подумаєш, сірники як сірники, ну, різнокольорові, ну, подумаєш, буває...». Втім, про все по порядку.

Коли сонце, добряче натомившись, ішло на відпочинок, і наступала безпросвітна ніч, сірники світилися. Кожний по-своєму: Червоноголові — червоно; Жовтоголові — жовто; Зеленоголові — зелено... Але кращого світла, — всіма кольорами веселки, — як у нашого Білоголового, не було ні в кого.

Спочатку жителі сірникової коробки пишалися його красою, ставили в приклад, раділи просто випадковій зустрічі Спочатку, а потім...

─ Ми повинні тут верховодити!!! — ні з того, ні з сього раптом загорланили Червоноголові.

─ Ні — ми!!! — рішуче звелися на ноги Чорноголові.

─ Нічого собі! А скільки вас?! Ми, безперечно, ми!!! — не на жарт розпалилися Рудоголові хоч зараз були готові кинутися в бійку.

А що таке — бійка в сірниковій коробці? Вірна погибель. І не когось там одного-двох — усіх, без винятку.

─ Чудні! Хіба це так важливо? — тихим, але впевненим голосом зупинив суперечку Білоголовий.— Кожний красивий по-своєму, і всі разом!— а засвітився як. Як ніколи.

Побачили тоді сірники, хто з них найкращий, побачили, але виду не подали. Одні, бо уперті, не захотіли; іншим — стало соромно. Зрозуміли, що такого світла, як у Білоголового, немає ні в кого. Зрозуміли, але зерно розбрату було вже кинуто.

─ Будь з нами! — обступили його чорноголові.

─ Ні, з нами! — це вже Чорноголові.

─ З нами! З нами! — розштовхали всіх Рудоголові.

І знову засвітився наш Білоголовий. Якось небачено по-іншому, я сказав би, гнівно. Здавалося: ось-ось — і загориться.

─ Буду! Але з усіма, і ні з ким — окремо... — сказав і пішов від них.

2.

Кілька днів гуділа сірникова коробка, як вулик з бджолами перед дощем, була не при собі. Нарешті, начебто, уляглося.

─ Що він, цей Білоголовий, корчить із себе?! — як завжди, підкинули жару Червоноголові.

─ Ну, світиться, подумаєш... А що нам з того?! — не вщухали Чорноголові.

─ І хай собі світиться! Він нам не указка! — ще більше розпалилися Рудоголові.

─ Та що ви всі на одного накинулися?! — намагалися заступитися Зеленоголові. Куди там?! Пізно. На них цикнули всі разом — і вони замовкли. Були вихованими та й молодими ще, зеленими.

─ Ходімо! Поставимо його на місце!

─ Ходімо! Бач, який...

─ Ходімо! Ходімо!

Різнокольорова демонстрація направилася до квартири Білоголового.

3.

Що ви моняєтеся там?! Запізнюємося.

 І куди ж це ми запізнюємося, га? Не обов’язково — автобусом. Якихось п’ять кілометрів — це і для Павлика не відстань. Правда, Па... Лежить!..

 Та встаю, встаю, уже встав... — увесь тиждень Павлик готувався до походу, прокидався раніше п’ятої ранку, а сьогодні... І це ж треба! Ой, як спати хочеться, як назло.

Отже, вирішили йти пішки. Що це за похід на автобусі?! Татка умовляти не довелося, погодився зразу ж. Щодо речей, то два дебелі рюкзаки були набитими до верху ще з учорашнього вечора.

 А мені що нести? — включився в збори Павлик.

 Твоє завдання: йти за нами і не хникати. Утримаєшся за ведучими... — але тут татко, а він у Павлика льотчик, замовк, скоса глянувши на диспетчера, — ну і слово — не вимовиш, — тобто на маму.

 Ну як це ─ нічого не нести?! — корив себе хлопчик. — Хоч сірники візьму! Може, згодяться... — і дістав з шухляди сірникову коробку.

Так, так, саме ту.

4.

Кольорова демонстрація до квартири Білоголового не відбулася. Що таке похід, сірники —звідки їм? — не знали. Цікавість і тривога злилися воєдино.

Нагрудна кишенька Павлика була мілкою, та й саму сірникову коробку хлопчик привідкрив.       

 ─ Дерева, гляньте, як ми! — визирнули з коробки Зеленоголові.

 ─ А, ось же, гляньте, гляньте наперед! І наш колір знайшовся — заметушилися Жовтоголові, побачивши скошене пшеничне поле.

 ─ Та... Краще вгору подивіться — скільки там нашого кольору! — загордилися Синьоголові.

 ─ Е-ех-х! Вирватися б звідси, я себе прославив би! — вийшов наперед Старший Червоноголовий. — Бачите, скирда?

 ─ Бачимо, жовта... — здивувалися Жовтоголові.

 ─ А підпалити її, га?! Знаєте, який вогонь буде!!! Потім цей вогонь перекинеться на поле, а там — на дерева, а там — на село. І все це від одного сірника. Що скажете? Ну, як?!

 ─ Дурний ти і не каєшся!!! — аж тут всі помітили Білоголового. — І все одним махом спалити?!

 ─ Правильно, спалити! А для чого ж тоді ми, сірники?

 ─ Для життя... Для життя!

 ─ Скаже таке...

5.

Ніщо не віщувало поганої погоди, а, тим більше, дощу. Ага, та й ще такого — як із відра! Де вона тільки взялася, та хмара? І посеред степу. Повертатися? Ну про це і розмови не могло бути: стільки готуватися, так чекати, повертатися, та й до лісу вже було значно ближче. Павлик, і не подумаєш, навіть зрадів зливі. Добігли, начебто, швидко; але промокли добряче, до ниточки.

 ─ Назбираємо хмизу, розпалимо вогнище, обсушимося... — випалив захеканий татко, скидаючи рюкзак.

 ─ Допоможи! — це вже мама, два рюкзаки сперлися на столітній дуб.

Проблем з хмизом не було, та й бути не могло, — у лісі ж. Проблеми виникли потім, коли кинулися розпалювати вогнище.

 ─ Галю, дай сірники.

 ─ Не взяв?!

 ─ Не взяв... Що, концерт відміняється?..

 ─ Шановні глядачі! Просимо вас не розходитися... — попробував було Павлик вставити жарт, але осікся під татковим поглядом.

 ─ Що ще ти там?! Які глядачі?!

 ─ Не виміщуй на дитині! — вступилася мама.

 ─ Та нате вам сірники!!!

 ─ Сірники?!

 ─ Сірники?!

 ─ Сірники, сірники...

6.

Коли вперіщив дощ, сірники, зрозумівши небезпеку, замовкли. Не до розмов, не до чварів. Найважче було першому ряду: вся волога, а то й дощові краплини, падали спершу на них.

—   Все. Ось і ліс! — полегшено зітхнув Білоголовий. — Вижили...

Сім’я Марченків розпочала збирання хмизу на вогнище. Найбільше старався Павлик, забігав найдальше. «Моло­дець!» — сказали б іншим разом сірники. Але не тепер. Кожний крок хлопчика наражав їх на небезпеку — мокрі дерева так і сипали краплинами... Обійшлося...

Татко взяв у Павлика коробку, відкрив, довго роздивлявся:

─ Галю, бачиш, різнокольорові, — передав сірники мамі.

─ Ага, красиві... У-у-у! — задрижала з холоду.

7.

В теплих маминих долонях сірникам було затишно, приємно. Але тривожно. Хочеш ─ не хочеш, а комусь із них доведеться йти на вогнище. Кому хочеться?

—   Ну, не поминайте лихом! — рвонувся Білоголовий у перший ряд.

—   Куди ти?! — хором крикнула сірникова коробка. Було вже пізно: Білоголовий наполовину вискочив з неї.

8.

─ Все готово. Розпалюємо. Сірники.

─ На.

─ О, Білоголовий, сам на просився!

Першою взялася вогнем газета. Полум’я з неї перейшло на хмиз, який, пустивши сльозу, почав розгорятися дедалі більше та більше. Вогнище запрацювало.

Обсушилися швидко. Та й дощ, як несподівано раптово розпочався, так раптово і закінчився. Згодом проміння сонця вже нашпилювало на себе листки дерев, нишпорило по кущах і траві. Захрумкотіло вогнище. Відпочинок обіцяв бути славним.

9.

І, все одно, день був хвилиною. Ретельно погасивши залишки вогнища, Марченки збиралися додому, в місто. Вже були запаковані три рюкзаки. Так так, ви не помилилися, саме три. В третьому, також повному-повнісінькому, — гриби, і статні боровики, і мальовничі підберезники, і хитрющі лисички, і різнокольорові сироїжки. Нести цей рюкзак, зрозуміло, зобов’язався Павлик. «Своя ноша плечей не тягне!» — цікаво, де він почув таку поговірку?

10.

Вийшли з лісу і лиш тепер помітили звивисту стежечку через степ.

─ Іди по стежці!

─ А ось і наш дім видніеться. Правда, тату? Рукою подати...

─ Ага, кілометрів п’ять будемо подавати. Не зморишся?

─ Я?! Та ніколи в світі!

Повітря аж струміло степом. Йшлося легко. Легко і думалося. Мама думала, що вона робитиме з грибами. Татко ж подумки уже був на роботі. Лише Павлик ні про що не думав. Його очі милував, здавалося, безкрайній степ. Він вдивлявся, в обрій, на якому з кожним кроком все більшав і більшав їхній дев’ятиповерховий будинок. Мурашник, як говорив татко. Павлик раз по раз оглядався. Ні, зовсім не на те як ідугь батьки, і не на ліс, котрий віддалявся, не на стежку, а... А-хто його знає!

11.

─ Та що ви знову про того вискочку! Знайшли про що, — все розпалявся Старший Червоноголовий.

─ Подивіться — веселка! Світиться, як Білоголовий наш... світився... — милувалися небом Синьоголові.

─ А ось і зоря прокльовується. Та подивіться ж! — відірвали погляд від степу Жовтоголові.

─ О! А ось і скирда. А підпалити її, га?! Знаєте який вогонь буде!!! Потім цей вогонь перекинеться на поле, а там — на дерева, а там — на село. І все це від одного сірника. Що скажете? Ну, як?!

─ Дурний ти і не каєшся!!! — не втерпіли Зеленоголові.

─ Ви чули?! Ні, ви чули?! — аж заричав, намагаючись привернути до себе увагу, Червоноголовий. Але чомусь ніхто його не почув. Чи не хотів почути? Ніхто.