Понеділок, 15 Жов 2018, 15:06

Дитинства теплими стежками


сайт Володимира Нагорняка


Ви увійшли як Гість | Група "Гости"
Сім'я абеток
СЦЕНАРІЇ
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічильники
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

СЕРДЕШНА ОСІНЬ (казка)

1.

Жила-була на світі Осінь. Звичайнісінька жіночка, в роках, але дуже вона вже брала все до серця. Такою була сердешною. Вересень, Жовтень та Листопад – сини Осені – жили та господарювали окремо. Вирішила якось мати відвідати старшого з них – Вересня.

2.

Заходить на Вересневе подвір’я. Господи, такий пташиний вереск зчинився, хоч вуха ватою закривай.

- Що тут у тебе таке?! – кричить Вересню, бо, якби говорити, то і свого голосу        не почуєш.

- Пташок у вирій збираю! – відповідає-кричить Вересень.

- А вони що?! Самі не зберуться?!

- Зберуться! А чи захочуть повертатися?! А як же ми без них?!

Зраділа старенька, що син у неї та такий добрий: забрала мжичку, відігнала туман у хмари, засвітила сонце по-літньому.  Роздивляється на Вересневе господарство: городина не зібрана,  яблука та груші не струшені, горіхи не збиті, трави не скошені. Почала йому в хаті про це говорити, а Вересень лише посміхається, не розуміє мамину тривогу:

- Ой, та встигнеться! А пташки на крилах весну принесуть… Відпочивай – піду я: роботи, сама бачиш, багато… Потім поговоримо, ввечері.

«Добрий, трудолюбивий…» - додала сонця, аж спекотно стало. «Але якийсь непутьовий! Хіба пташки зараз найголовніше?!» - і заплакала дощиком.

«Та ні! Славно працює. Чого ж це я йому сльозою-сльотою заважаю?» - зупинила дощик. Хмари, правда, не відганяла і вітерець легенький залишила.   «Хай. Щоб не обливався потом…» А Вересень підняв очі в небо та чимдуж до птахів подався.

«Ага, та я йому дай крила, то і сам  у вирій полетить – не задумається!» -  обурилася Осінь і жбурнула пучком зливи. Баче: пташки швидесенько поховалися та й сам Вересень наче до хати направляється.

« А роботу хто за нього поробить?!» - зібрала зливу, викинула за обрій, знову поманила сонечком. З пів-дороги до хати завернув у червоне від спілих помідорів поле Вересень. Є куди руки прикласти!  Ой, а надовго?  Поки не з’явиться перша пташечка… «Ну, що ти йому скажеш?!» - знову старенька засльотилася-засльозилася.  І так із дня у день!

Нарешті не витримала мати та й каже: - Мабуть, піду… Жовтня провідаю;

Як він там? –

Провів її Вересень до обрію – («Робота, мамо!») -  та й побіг, ага, до пташок, у вирій їх збирати.  

3.

Іде старенька, іде, а на душі, як і на небі – пасмурно. За сльозою-сльотою дороги не видно. Коли… очам своїм не вірить!.. різнокольорові трави-кущі-дерева… краса яка!..  О, а хто ж це там з мольбертом ходить, над кожною травинкою, над кожним листочком нахиляється?.. Га?! Придивилася: так і є, Жовтень, її Жовтень.

4.

- Добрий день,синочку!

- О,мамо! Добрий день! Малюю…

- Бачу. Вмієш.

- Е-е, та ти ще не все бачила! Але ходімо в хату – відпочинеш з дороги.

Заходить Осінь в хату. А там – та що відпочити?! – сісти нема де – все розкидано: хата не підметена, торішня павутина на стелі та стінах гойдається…

- Ти вже, мамо, якось тут примостись, а я піду – робота!

Прибирає стара в хаті, а в самої сльози з очей, як дощ з неба. А Жовтень по всіх усюдах з мольбертом ходить. Забіжить увечері, щось швиденько перекусить   із того, що мати приготує; і ледве не за столом засипає. А вдосвіта – лиш розвидниться! -  знову за мольберт  хапається.  Наче не мати до нього приїхала. І словом з Осінню перекинутися Жовтню ніколи -  все малює.

І що вже Осінь не придумувала -  і дощі, і зливи, і вітри будила, і заморозки   в Зими позичала -  не доходить, не відривається синок від мольберта. Ось, глянула у вікно, зупинився біля калини: в який колір китиці не фарбує, як не гне її саму, бідолашну, -  не береться ніяка фарба, окрім червоної. Душу відвів на листочках   та й подався далі.

Приходить одного разу Жовтень до хати, а мати йому:

-  Піду я вже, синку, до Листопада…

-  Дивіться самі,- та й заснув натрудженим сном.

-  Не до мами тобІ, мабуть… - а кому? -  спить уже.

5.

…І подибала вранці Осінь далі… Начебто і краса навколо, а радості ця краса не приносить – якась байдужа, нежива. Підняла голову, баче: іде  назустріч Листопад. Ага, іде: пташок гамселить,листя з дерев струшує!..

 

6.

-  Добрий день, синочку!

-  Добрий день,мамо!

-  Ти що тут все на злості замішуєш: ворон лякаєш, листям кидаєшся?..

-  Ні, буду, як Вересень, у вирій їх виряджати… Чи, як  Жовтень – листочки розмальовувати!..  А ти надовго?

-  Та-а, піду не зупиняючись!..  -  зірвалося з язика у старої.

-  Ну і добре…  Ки-иш-ш, чорна  нечисть, розсілися мені тут!!! – кинувся на зграю ворон, побіг за ними…

«І в кого він такий безсердечний?!» - подумала - «Звісно в кого – Морозенків син…»

 

7.   

До своєї домівки Осінь добрела вже при зорях. Гуділи ноги, нило тіло.

«Ляжу,відпочину…» -   і подумати не встигла  як заснула. Снилось їй… Та нічого їй не снилось! Бо спала міцно-міцно. Так міцно, що незчулася  як випав і через три місяці розтанув сніг; як розцвіла живою красою Весна; як змінилася вона стиглим Літом…

8.

Прокинулася від пташиного вереску. Вийшла з хати:

-  Це ти, Вересню?

-  Ага, пташок у вирій збираю… Добрий день, мамо!

-  Добрий день, синочку! А вони що? Самі не зберуться?!

-  Зберуться… А чи захочуть прилітати з вирію до нас? А як же ми без них, мамо?!