Четвер, 23 Лис 2017, 15:15

Дитинства теплими стежками


сайт Володимира Нагорняка


Ви увійшли як Гість | Група "Гости"
Сім'я абеток
СЦЕНАРІЇ
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічильники
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Привіт Губатий, або Казка про Струмочок, з яким подружився Вітер

Не стану обманювати: серед братів-зимових вітрів цей, дійсно, був найсильніший.

Бувало, зберуться — на початку грудня — вітри навколо озерця, щоб заморозити його для зими, дують-дують, з останніх сил дують, а озер­цю хоч би що, лише біля берегів тонесеньким льодком візьметься. А при­літає цей, Найсильніший, та як дуне — до дна, до самісінького дна про­мерзає, бідолашне.

У січні ж, коли майже безперестанку валить з небес, брати-вітри зду­вали сніг у невеликі кучугури, сікли, робили його косим.

Пам’ятаєте: сніг падає не прямо, як у грудні, а косо, і січе. Люди так тому і місяць назвали – січень.

Треба, скажімо, тобі кудись пройти — обличчя рукою прикрив і, будь ласка, йди куди тобі треба. А прилетить — навіть якщо випадково — Найсильніший, та як дуне, як дуне: носа з хати не показуй, із дня ніч нараз робиться. Отаким-то був!

У лютому — о, що не говори, а це вже його місяць! – ніякого спасіння тобі, допоки сам не втихомириться. Навіє, намете велетенських кучугур, — ні проїхати, ні пройти, – заховається за найбільшою та, знай собі, лю­бується своїми проказами. «Я, я — найсильніший!.. Хто посміє перечити? Ну хто? Та ніхто.

Серед людей, наприклад, таке також буває: уродиться — не угодиться. Що вже йому, безтолковому не говори, що не втім’яшуй, хоч кілок на го­лові теши, а воно, як вітер цей — все на зло робить, таке затяте.

Але ніщо на світі не вічне. Пробігло між хмарами весняне сонечко і попливли кучугури, як не було їх ніколи. Сонця не задуєш. Почали брати-вітри у вирій на далекий холодний Полюс збиратися. Пропонують і на­шому.

- Летіть собі, якщо вам хочеться: я залишаюся.

- Як це — залишаюся?

- А так це — залишаюся!

І що ти думаєш, залишився. У березні ще трішечки побуяв, поки сніг зовсім не щез, але сушити калюжі, — а іншого нічого не виходило, бо сон­це, тепло, — сушити калюжі не став. Та ти що? Скажеш таке! На добро виходило — а це ну аж ніяк не в його характері.

Приліг якось на ще холодних від зими скалах, у тіньочку від дерев, та й споглядає світ, що, незвично для нього, зеленіти починав. Забувся, роздрімався навіть, коли – та не може бути! — дзеленчить щось під ногами. Зухвало так. Без його, Найсильнішого дозволу на те. Стрепенувся, ди­виться: Струмочок бігає веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє.

- І не боїться мене! Мабуть, не замітив... — подумав про себе та дунув легко на нього. А й це, як видно, не сподобалося Струмочку:

- Слухай ти, Губатий: хочеш напитися — пий мою живу воду, а гра­тися не потрібно — я не іграшка!

Що завгодно ладен був почути Найсильніший, тільки не це. Та йому ж, та ніколи ж навіть у думках перечити не смів! Аж задихатися почав.

Дунув на Струмок — піском, глиною, землею та камінням все зарів­няв. Піди скажи що тут Струмочок пробігав — веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радів — та хто тобі повірить, га?!

Походив ще спересердя по деревах — ті ледве-ледве вистояли, — та й гепнувся на скали. Спочиває. Споглядає незвичний світ. Потроху забув­ся, заснув, коли — та не може цього бути! - аж зіскочив на ноги: овва! Струмочок бігає веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє. І де? Біля нього таки!

Аж зайшовся гнівом Найсильніший. Три ночі та три дні дув із усіх сил безперестанку. Пісок, глина, земля, каміння, скали, дерева з корінням ви­ривав. На місці Струмочка гора з Говерлу виросла.

Виліз на цю гору. Там і заснув. Зразу ж. Скільки спав не скажу — невідо­мо. Але прокинувся від того, що дуже-дуже води йому захотілося. Спус­кається, чує — ну, це вже ні в які ворота!!! — Струмочок. Так-так, той самий! Обминаючи гору, біжить веселий, пританцьовуючи та приспівую­чи, весні радіє.

Зібрався ще раз дунути на зухвальця, але просто вже ніяких сил не залишилося, тільки й видавив:

- Води дай...

- Пий, будь ласка, і досить бешкетувати, Губатий!

Пив довго-довго. Напився – як на світ народився. І силу відчув, і помо­лодів наче. А, все рівно, думка, як черв’як яблуко, точить, сидить у голові:

- Невже ти сильніший за мене?..

- Ой, та хіба це так важливо?! Хочеш, я скажу тобі в чому сила моя?

- Х-хочу-у!!! — аж викрикнув. А самому подумалося: «Невже скаже?!»

- Працюю на життя. Ось навіть ти — був майже ніякий, а випив моєї живої води, силу відчув. І не один ти: трава, дерева, звірі, птахи, люди — усім я потрібний. У них моя сила!

- А мене навчиш? — вирвалося у Вітра.

Завтра, якщо захочеш, підемо до того Струмочка. Подивишся: нічо­го особливого, як багато-багато інших. Не в мене, в тих інших струмків запитаєш, і не я, а вони тобі скажуть: «Так, це той самий Струмочок, з яким подружився Вітер.»