ЗИМА

         … Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево непоспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати.

         Ага, а біля, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала,   а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу.

         Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує…

         О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…

 

 

 

ВЕСНА

         Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам. Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і, врешті-решт, зникає.

         Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море! А ось, біля твого ж таки міського будинку,  просвердлила мертву товщу асфальту тендітненька кульбаба. Яка сила!!! Відкриває своє сонцеподібне личко сонцю -- мене грій! – живе.

         Трохи пізніше усміхнеться синню неба невгамовний пролісок, різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст, вибіжать кокетки фіалочки. Невтомна ткаля – весна – розпочне свій безмежний світло-зелений килим. Світ наповниться – уже, наповняється! – голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає, кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна. Весна!

 

 

ЛІТО

         Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце, і легесенький - легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка: - Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!

- Скоро. Тиждень - півтора…

- Ого! Цілих сім днів… Рудоля, куди поперла!!! Вибачте, це я на корову.

         Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перщі гриби… Ех, якби не це пасовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би.

- А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли.

- Приженемо худобу і – гайда!

- Та далеко ж …

- Не хочеш – не йди!

         Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гугу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га?

         Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку. Вода тоді тепла - тепла, як молоко від нашої Рудолі…

─ О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?!

─ Отам, у шкоді! Біжи, поки діда Савки - сторожа немає.

 

 

ОСІНЬ

         Яблука, груші, сливки, огірки, помідори – осінь. Зачекайте: виросту, навчуся і, обов’язково, буду сам їх вирощувати. Ага! Уявляєте: яблука з мойого саду, помідори з мойого городу… Їжте на здоров’я, ласуйте! А звідусіль: "Спасибі, синку! Невже ти сам такі "снікерси” виростив, га?!”

         А хто ж ?.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє. Ось, бачите, пташки у вирій збираються, дерева листя уже фарбують, як модниці волосся, а воно, листя-то, падає - падає… Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться… Та й сонечко не те, вже не те: натомилося за літо, відпочиває. А що це я ще тут, з вами? Батьки на городі – допоможу. Осінь – не байдикує!