Фрашка — короткий, сповнений гумору лірично-сатиричний вірш на злободенну тему.

Фрашку можна навіть вважати жартівливою різновидністю епіграми. Обидва ці жанри єднає лаконізм і схожість композиційної структури — твір завершується влучним, часто парадоксальним підсумком, розкриттям попередньо прихованої думки, що є кульмінацією.

Фрашка, як і епіграма, найчастіше спирається на парадоксальний дотеп.

Коли виходити з того, що епіграма є згустком думки в короткому виразі, а жартівливий вірш (основа фрашки) — є згустком сміховинки, сатири; то форма, котра є їхнім синтезом — це фрашка.

Об’єктом зображення фрашки має бути життєва сценка, що передається крізь призму сміху.

Сміх може бути двояким: як той, що викликається комізмом ситуації, і як той, що сатирично викриває негативні риси характеру людей, певних громадянських вад та нездорових суспільних явищ.

Коли шукати паралелі в українській літературі, то спадають на думку епіграми Івана Величковського та співомовки Степана Руданського.

Жанр бере свій початок з XVI століття («Сад фрашок» Вацлава Потоцького). Фрашки перекладалися на десятки мов світу. В Україні збірник «Польські фрашки» друкувався в перекладах М.Петренка, Д.Білоуса, Л.Череватенка, Д.Павличка та інших видавництвом «Дніпро» в 1990 році.

Написання саме українських фрашок (а, тим більше, українських фрашок для дітей) мені невідоме.