(Вечір третій; розповідь Діда Сташка)
— А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га?
— Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає. Потім, от-от, ніколи не держали шинкарі посуди рівно, як наливали там бичка чи половинчика, теличку, восьмушку, чвертку, кварту чи пів-кварти.
Скілько б вони не наливали, то обов’язково держать похило й далеко от крента, щоб дзюрчало та пінило. Тоді не видно, що не повна. От чумак підіп’є, то коло його пів-пляшки, а він всерівно каже: «Шинкарко, бісова дочко, дай горілки!!!» То вони в ту пляшку трохи доллють, а гроші беруть, як за повну.
— І що, всі так?
— Не говори, не всі: були й такі, я про шинкарів, котрі розуміли нелегку чумацьку працю. «Сіль от поту чумацького солона!» — казали. Ті не обманювали.
Вола?.. Тут же, в Білозерці. Не жирного, а тяглового, ну, як ще тоді домовлялися. І сторгувалися недорого. Ага. Воно ж як по-християнськи?.. Покупку обмить треба! Закон! Другий якийсь нещасний віник купить, щоб хату підмітати, а обмиє його так, що хату продати — мало... Чумаки ж, сам знаєш, не такі люди, не такі, але хильнули добряче, з вершечечком, і на дорогу прихопили. Ой, а як воно на другий день — не говори, не згадуй! Їхати-то треба, треба... Розмова? Та яка там тобі розмова — світ перевертається! Мовчки — заснеш. Дядько Петро першим і розпочав:
— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!
— Ох, і горілка!
— Погана?
— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...
— А водить... водить...
— Ох, і водить!
Їдуть. Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго так — уже й кимарити починають. Дядько Данило не витримав, заговорив:
— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!
— Ох, і горілка!
— Погана?
— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...
— А водить... водить...
— Ох і водить!
Осе й порозмовляли... Думка, якщо якась, нещасна, і приблудиться ненароком, то й та про те як опохмелитися. Бр-р-р!! Хіба не знаєш як воно на той проклятий другий день буває?.. Сказати, подумати бридко!..
— Ви.. гик-к!.. — хотів було осміліти дядько Петро.
— ...П’ємо... гик-к! — мужньо продовжив глибоку і дуже своєчасну думку товариша дядько Данило.
— Зараз?
— За раз!
— Ага.... гик-к!.. — навіть задумався дядько Петро.
— А.... колеса? — запитує дядько Данило.
— Стоять.
— Стоять?.. А правильно?!
— Правильно.
— А.... воли?
— Воли?.. Крутяться.
— А як крутяться, га?
— Попарно.
— Угу... Правильно?
— Правильно.
— Ви..гик-к!.. п’ємо?! — продовжує уже сам дядько Данило.
— На возі!? — дядько Петро запитує.
— Чумаки на возі... гик-к!.. гик-к!.. гик-к!!!
— Не п’ють! — здогадався дядько Петро.
— Не п’ють!
— Злізаємо?
— Злізаємо!
Ага, злізли б вони тобі, якби не яма на дорозі: дядько Данило — наліво; дядько Петро — направо. Так і поснули. Воли стоять, ремигають.
Лежать чумаченьки, хропака дають, степ здригається. Звідки не візьмись — жінка в чорному: заглянула, як ворона в кістку, на воза, пошарила. Нічого не взяла, не збрешу. Глипнула на третього, купленого, аж затрясся. Відьма, як не як, а не просто жінка. Над дядьком Данилом стала, чаклує. Заворушився чумак. Над дядьком Петром — ну, той зразу. І пішла собі.
— Петре, агов, де ти, Петре?! — дядько Данило гукає, зліва по возу підіймаючись.
— Даниле, агов, де ти, Даниле?! — дядько Петро гукає, справа по возу підіймаючись.
Зустрічаються поглядами:
— Здоров, Петре!
— Здоров, Даниле!
— Щось розумієш?..
— Голова...
— Го... Не нагадуй! О-о-огнище розкладемо, чайку заваримо... Він нас і поставить на ноги.
— З чого чайку?
— Зі степу. Справжнього, чумацького, від усіх болячок та хвороб...
Пішли степом — сухостій на огнище збирають. Данило, дядько Данило інколи степової травички підірве. Та не підряд, не підряд, боже борони, тут яку знати треба! А в сей час на обрії...
...А в сей час на обрії Старша Відьма, — ну, жінка в чорному, — так-так, Старша Відьма, дівчину зустрічає. Молоду-молоду, всю в білому-білому, як наречену, а що красиву — очей не відірвати, світ не бачив, ага, Дівчину-Смерть. Дівчина-Смерть першою і заговорила:
— Куди, стара, дибаєш?
— Стара... Світ за очі. Та яка ж я стара?! Супроти тебе — немовлятко...
— Супроти мене, безсмертної, немовлятко. Се ти правду кажеш.
— А ти далеко?
— Никаю. Там нікого не бачила, щоб поживитися?
— Чумаки, двоє, а п’янющі — ледве підняла. Хоч би спасибі — і не побачили... Та тобі там роботи небагато!..
—Піду, подивлюся, хоч цим поживлюся...
— До зустрічі!
— Мені так не кажуть, чуєш?! — хижо блимнула очима, але тут же і пригасила очі. — Іди, іди...
А що чумаки? Огнище розклали, таганок на вогонь приладнали, гріють воду на чай чумацький. Опохмелятися, — та ти що?! — навіть у той бік, де білозерська самогонка на возі, бр-р-р, дивитися не примусиш. Тяжко...
— А чай із чого, Даниле?
— Зі степу.
— Не пив.
— Вип’єш — все, як рукою, зніме.
— Скажеш! Зніме...
— Побачиш.
Глипнув у степ дядько Петро, — та що се таке?! — вдивляється, тире очі, знову вдивляється, знову тре очі:
— Даниле, якась дівчина іде... Чи привижатися починає?
А дядько Данило біля огнища був:
— Очі протри! Нам осе з тобою лиш до дівчат! Та хто тут, у сьому голому степу, бути може?!
— Тер уже, Даниле, та іде, Даниле, бачу, Даниле, дівчина...
— Дівчина... Іде...
— Наче і до нас, та до нас-таки!
Підходить. Посміхається. А чумакам-то звідки знати, що то Дівчина-Смерть, зраділи їй.
— Добрий день, красуне!
— Добрий день, чумаки!
— Добрий день! — дядько Петро вітається.
— А як се ти одна в степу і не боїшся? — дядько Данило цікавиться.
— А кого мені боятися? — відповідає-запитує.
— Простели свитку, Петре! Сідай, красуне, почастуємо чим бог послав.
— Спасибі. Сяду.
— А звідки ти і куди, звісно, якщо сказати хочеш? — не вгаває дядько Данило.
— А чого б не сказати? Звідусіль і всюди.
— Зрозумів... Точно сказано... Ага, а до кого?
— До вас. Хіба не бачите?
— До нас?! До мене і до нього? — уточнює.
— До вас, до тебе і до нього.
— Щось ти, дівчинко, все загадками говориш! Чия, скажи, ти тоді така будеш?
— Та ваша ж! І твоя, і його.
Тут уже й дядько Данило не витримує — на дядька Петра накидається:
— Ану ти, недопечений, признавайся, де се ми удвох з тобою могли согрішити?! — і не жартома запитує.
— Де?! А ніде! Що я — п’яний?!
— Правильно. І я — не п’яний... З похмілля, з глибокого похмілля, але ж не на стільки, ще при розумі!.. Щось, ти, дівчинко, не те, не те...
— А як вас звати? — знайшовся дядько Петро.
— О, звати тебе як? — підтримав його дядько Данило.
— Смерть.
— Смерть?!! — аж затрясло дядьком Петром.
— Смерть?.. — і дядько Данило пополотнів.
— Іду звідусіль, ходю всюди, а прийшла до вас: і до тебе, і до нього.
Чумаки — ні живі, ні мертві, і тиша... Першим дядько Данило оговтався:
— Хто б ти не була, ти, насамперед, наш гість, а се — святе... Почастуємо тебе, ну, а... Не по-чумацьки якось виходить... Та встигнеш, встигнеш — не переживай — од тебе, от Смерті-то, не втечеш!
— Ха! Чого мені переживати: я — безсмертна, всіх вас переживу. А од мене, се точно, ще ніхто не втікав...
— Ну і добре... Петре, неси припаси! Та не трясись ти, не трясись: чому бути, тому не минути. Білозерської прихопи, первачку, гостя ж у нас... Ой, та швидше, швидше ти там, не моняйся!
Приносить дядько Петро припаси і самогонку, а сам... Наливає дядько Данило, наливає до вінця, у три кварти наливає, і намагається всіляко розмову підтримати, бо зрозумів уже, що кінець розмові — се і їм, чумакам, кінець.
— Буде нам що на тому світі чумакам розповідати. А не повірять же, лобуряки, що довелося нам із самою Смертю випивати, не повірять...
— Будете розповідати, будете! Вже недовго!
Підіймає дяько Петро кварту, а руки ходуном ходять, розливає:
— За чум-мак-ків-в?..
— Мені всерівно, — говорить Дівчина-Смерть.
— Пий! — дядько Данило до неї.
— Ви-и пийте-е!!! — стрільнула очима, аж залихорадило чумаками.
Дядько Данило одним махом перехилив усю кварту, занюхав хлібом, витерся рукавом. Дівчина-Смерть усе уважно спостерігала і точнісінько так повторила: випила одним махом усю кварту, занюхала хлібом, витерлася рукавом. Тут уже до розмови і дядько Петро підключився, осмілішав:
— Ви на нас, Смертонько, не дивіться, ми на сьому клятому зіллі виросли, закусюйте, закусюйте, а то сп’янієте...
— Та пий уже! Знавець мені знайшовся! — гримнув на нього дядько Данило.
— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — попричитав дядько Петро, опорожнивши кварту. — Ох, і горілка!
Дід Сташко примовк: вибив тютюн з люльки, засипав новим, утрамбував. Василь же наламав та підкинув хмизу у вогнище. Нарешті! Зашамкала, запахкотіла, задиміла, запрацювала, заговорила люлька.
— А які останні слова говорив дядько Петро, га? Повтори.
— Запросто: «Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! Ох, і горілка!». Так?
— Так то так. Але за сі його слова поплатилася білозерська шинкарка, ага, життям поплатилася. Зустрілася, мабуть, з нею Дівчина-Смерть. Коли чумаки поверталися з Криму, се я наперед забігаю, того шинка вже не було. Але святе місце, — прости, господи! — пустим не буває, стояв другий шинок. І шинкар другий, а та шинкарка того, уже... То слухай...
— Поїж, Смерте, що бог послав, поки чайок закипить, а я заварки нарву. Розваж гостю, Петре, налий ще по одній! — сказав, підіймаючись, дядько Данило.
Налив дядько Петро по вінця Смерті, і собі тож, а Смерть:
— Як воду споганили, як воду споганили!
— За вас! — подає кварту. Смерть бере, але ставить на землю:
— Не буду!
— О, як се не буду?! За себе — і не буду! Ну, так не прийнято... Та й що вам, безсмертній, може статися, га?
— Та пий уже! Ох, і зануда...
Дядько Петро, а за ним і Дівчина-Смерть, випивають, вона і каже:
— Вода, і не гаряча, а гріє, гріє як!..
— Смертонько, а, ну, може... — мабуть, намагався вмилостивити дядько Петро.
— Чумаче, я — невблаганна! Мольбами ти свою кончину наближаєш! — блимнула очима, аж похитнувся, сидячи, дядько Петро. — А ось не стану я чекати вашого чумацького чаю!!!
— Та ви що, ви що?! Хіба так можно?! Я і не думав ображати вас, та ви що? Не так мене зрозуміли...
А дядько Данило на заварку траву збирає. Що ж він там збирає? Дурман та сон-траву, сон-траву та дурман. О, а в тагану, що на огнищі, справжня заварка з чумацьких трав, а не з дурману та сон-трави, ага. Се він, бач, так для Смерті старається! З воза таганок манесенький прихопив, кинув туди сеї нечистої трави, залив водою з першого тагана та й поставив таганок прямо у посередині огнища. І словом не встигли перемовитися — закипіло. І там, і там.
У кварту, що для Смерті, заварку з дурману та сон-трави виливає, а над своєю та Петровою квартою лише потримав. З більшого тагана, де справжній чумацький чай, а не дурман та сон-трава, собі та Петру наливає, а над Смертиною квартою лише потримав.
— Ось бачиш, Василю, який дядько Данило чумак був? — це вже дід Сташко до Катеринчука звертається, але наткнувся на Василів зацікавлено-напружено-нетерплячий погляд, повів розповідь далі.
Стали пить чай, а Петро — (можно, я поки-що без «дядьків»?) — руки в нього трясуться: не може взяти кварту. Не може — і все тут! Побачила Смерть, зраділа, проклята, просіяла вся:
— Що, боїшся мене, чумаче?!
— А хто ж тебе не боїться? — вступився за товариша Данило.
— Ото ж то!
Радіє, радіє та ще й насміхається. Чай свій одним махом, як горілку, перевернула в себе, а млость по її безсмертному тілі так і розходиться, так і розходиться...
— Як воду споганили... О, а чого се степ хитається, га, і крутиться, крутиться?.. Ану ти, Петре, свитку давай, вона тобі вже не знадобиться!.. Допивайте, та скоріше, свій чай чумацький, тьху, дозволяю... Чого, ну, чого се степ хитається, га, і крутиться-крутиться?
Заснула... Тш-ш!.. Заснула... А й було від чого: сон-трава, дурман, а горілка, горілка — первак! Став Данило Петра од огнища одтягувать, ага, а той не йде, упирається:
— Я чай недопив!
— На тому світі смолою доп’єш! Вставай!
— Одчепися!.. Дівчина, яка прекрасна дівчина!
— Прекрасна, як смерть.
— На! І ти ж недопив... — подає Данилу його кварту, той кидає на землю.
— А свитка моя, моя свитка, а тагани — не пропадати ж добру!
— Та сідай уже, нещастя!!!
— Сижу!.. А свитка моя...
Тільки й курява за ними. Зопалу навіть того не услідили, що воли до Білозерки, звідки їхали, розвернулися. А Данило лупить, гамселить, уродує волів і за ті гріхи, що ще будуть — від смерті тікають.
Дівчина-Смерть біля огнища залишилася. І не поворухнеться, так виморилася, спить. Коли, звідкіля не візьмись, жінка в чорному, Старша Відьма, на тобі! Зупинилася, стоїть, чаклує над Дівчиною-Смертю, будить чарами. Розбудила-таки, а та:
— Чого тобі?!
— Бачу — лежиш, думаю...
— За собою дивися!!!
— Та хіба ж...
— День, уявляєш: жодної душі не умертвила, жодної!..
— Колеса, чуєш?.. Їде наче хтось.
— Колеса?.. Злітай, подивися, і сюди. Та хоч цим поживлюся!
Старша Відьма перетворюється на ворону, летить. Дівчина-Смерть говорить сама собі:
— Жодної душі не умертвила, жодної!.. А чумаки, чумаки — від тебе ще ніхто не втікав, а вони втекли, втекли... О-ох-ох, і горілка в тії білозерської шинкарки... У шинкарки?!
Прилітає ворона, приземляється, перетворюється на Старшу Відьму:
— Двійко їх тамочки, двійко... Сюди їдуть... Ось же, ось показуються... Чумаки... Та ті ж таки...
— Чумаки?! Ті ж самі?! Чого ж ти мовчала, чорна роззяво!!! Ховаймося!!! Тікаймо!!!
— Що?!
— Ховаймося, кажу тобі, тікаймо!!! Тікаймо, кажу!!!
Посварилися чумаки. Їдуть мовчки: Данило — на передку, волів поганяє; Петро — в середині воза, напівлежачи. Дістав-таки Петро Данила до живого, як говорять, ой, та вони помиряться! Але тепер мовчать. Мовчать та їдуть. Їдуть та мовчать. А скільки воно можно мовчати?!
— Даниле, а чи не здається тобі, що ми вже тут побували, га?
— Не здається!
— А то не наше огнище?.. О, тагани і свитка, моя свитка...
— Знову здається? Перехрестись! — а сам і не дивиться у Петрову сторону.
— Та не здається!.. А свитку жалько — піду...
— Я тобі піду, я тобі піду! Як піду батогом по спині — миттю успокоїшся!
— О, я ж не доказав тобі, — промовив дід Сташко, — підіймаючись, — так і не послухав Данило Петра.
— Не послухав?!
— Не послухав... А свитку, Петрову свитку, жалько, хороша була...
— Пропала?
— Пропала. А жалько. Ти на чому туди, у свій Херсон, поїдеш?
— На машині. З Петром, Колі Бетлія, комірника, сином.
— Знаю. Білозерку ж будете проїжджати?
— А як же її об’їдеш?! Проїжджаємо.
— Верстов за десять після Білозерки, — та я там був, правда, давненько, — по праву сторону, як од нас їхати, валяються при дорозі два тагани — старовинні; один — побільше, а другий — зовсім манесенький. Так-так, якраз ті, з яких чумаки Смерті чай наливали. Он, скілько років пройшло, а ніхто їх не бере, і не візьме, і ви, не дай бог, не беріть. Машина се, звісно, не воли, можете й не побачити. А, якщо і побачите, то уваги не звернути. Бжик! — і проїхали! А не завадило б, їй-богу, увагу звернути! Гісторія се чи не гісторія?.. Гісторія, кажу тобі, гісторія!
