Головне
ВІРШІ
КАЗКИ
ПРОЗА
Філософські твори
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Як Чумаки зі смертю зустрічалися(Вечір третій; розповідь Діда Сташка) — А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га? — Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає. Потім, от-от, ніколи не держали шинкарі посуди рівно, як наливали там бичка чи половинчика, теличку, восьмушку, чвертку, кварту чи пів-кварти. Скілько б вони не наливали, то обов’язково держать похило й далеко от крента, щоб дзюрчало та пінило. Тоді не видно, що не повна. От чумак підіп’є, то коло його пів-пляшки, а він всерівно каже: «Шинкарко, бісова дочко, дай горілки!!!» То вони в ту пляшку трохи доллють, а гроші беруть, як за повну. — І що, всі так? — Не говори, не всі: були й такі, я про шинкарів, котрі розуміли нелегку чумацьку працю. «Сіль от поту чумацького солона!» — казали. Ті не обманювали. Вола?.. Тут же, в Білозерці. Не жирного, а тяглового, ну, як ще тоді домовлялися. І сторгувалися недорого. Ага. Воно ж як по-християнськи?.. Покупку обмить треба! Закон! Другий якийсь нещасний віник купить, щоб хату підмітати, а обмиє його так, що хату продати — мало... Чумаки ж, сам знаєш, не такі люди, не такі, але хильнули добряче, з вершечечком, і на дорогу прихопили. Ой, а як воно на другий день — не говори, не згадуй! Їхати-то треба, треба... Розмова? Та яка там тобі розмова — світ перевертається! Мовчки — заснеш. Дядько Петро першим і розпочав: — Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — Ох, і горілка! — Погана? — Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко... — А водить... водить... — Ох, і водить! Їдуть. Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго так — уже й кимарити починають. Дядько Данило не витримав, заговорив: — Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — Ох, і горілка! — Погана? — Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко... — А водить... водить... — Ох і водить! Осе й порозмовляли... Думка, якщо якась, нещасна, і приблудиться ненароком, то й та про те як опохмелитися. Бр-р-р!! Хіба не знаєш як воно на той проклятий другий день буває?.. Сказати, подумати бридко!.. — Ви.. гик-к!.. — хотів було осміліти дядько Петро. — ...П’ємо... гик-к! — мужньо продовжив глибоку і дуже своєчасну думку товариша дядько Данило. — Зараз? — За раз! — Ага.... гик-к!.. — навіть задумався дядько Петро. — А.... колеса? — запитує дядько Данило. — Стоять. — Стоять?.. А правильно?! — Правильно. — А.... воли? — Воли?.. Крутяться. — А як крутяться, га? — Попарно. — Угу... Правильно? — Правильно. — Ви..гик-к!.. п’ємо?! — продовжує уже сам дядько Данило. — На возі!? — дядько Петро запитує. — Чумаки на возі... гик-к!.. гик-к!.. гик-к!!! — Не п’ють! — здогадався дядько Петро. — Не п’ють! — Злізаємо? — Злізаємо! Ага, злізли б вони тобі, якби не яма на дорозі: дядько Данило — наліво; дядько Петро — направо. Так і поснули. Воли стоять, ремигають. Лежать чумаченьки, хропака дають, степ здригається. Звідки не візьмись — жінка в чорному: заглянула, як ворона в кістку, на воза, пошарила. Нічого не взяла, не збрешу. Глипнула на третього, купленого, аж затрясся. Відьма, як не як, а не просто жінка. Над дядьком Данилом стала, чаклує. Заворушився чумак. Над дядьком Петром — ну, той зразу. І пішла собі. — Петре, агов, де ти, Петре?! — дядько Данило гукає, зліва по возу підіймаючись. — Даниле, агов, де ти, Даниле?! — дядько Петро гукає, справа по возу підіймаючись. Зустрічаються поглядами: — Здоров, Петре! — Здоров, Даниле! — Щось розумієш?.. — Голова... — Го... Не нагадуй! О-о-огнище розкладемо, чайку заваримо... Він нас і поставить на ноги. — З чого чайку? — Зі степу. Справжнього, чумацького, від усіх болячок та хвороб... Пішли степом — сухостій на огнище збирають. Данило, дядько Данило інколи степової травички підірве. Та не підряд, не підряд, боже борони, тут яку знати треба! А в сей час на обрії... ...А в сей час на обрії Старша Відьма, — ну, жінка в чорному, — так-так, Старша Відьма, дівчину зустрічає. Молоду-молоду, всю в білому-білому, як наречену, а що красиву — очей не відірвати, світ не бачив, ага, Дівчину-Смерть. Дівчина-Смерть першою і заговорила: — Куди, стара, дибаєш? — Стара... Світ за очі. Та яка ж я стара?! Супроти тебе — немовлятко... — Супроти мене, безсмертної, немовлятко. Се ти правду кажеш. — А ти далеко? — Никаю. Там нікого не бачила, щоб поживитися? — Чумаки, двоє, а п’янющі — ледве підняла. Хоч би спасибі — і не побачили... Та тобі там роботи небагато!.. —Піду, подивлюся, хоч цим поживлюся... — До зустрічі! — Мені так не кажуть, чуєш?! — хижо блимнула очима, але тут же і пригасила очі. — Іди, іди... А що чумаки? Огнище розклали, таганок на вогонь приладнали, гріють воду на чай чумацький. Опохмелятися, — та ти що?! — навіть у той бік, де білозерська самогонка на возі, бр-р-р, дивитися не примусиш. Тяжко... — А чай із чого, Даниле? — Зі степу. — Не пив. — Вип’єш — все, як рукою, зніме. — Скажеш! Зніме... — Побачиш. Глипнув у степ дядько Петро, — та що се таке?! — вдивляється, тире очі, знову вдивляється, знову тре очі: — Даниле, якась дівчина іде... Чи привижатися починає? А дядько Данило біля огнища був: — Очі протри! Нам осе з тобою лиш до дівчат! Та хто тут, у сьому голому степу, бути може?! — Тер уже, Даниле, та іде, Даниле, бачу, Даниле, дівчина... — Дівчина... Іде... — Наче і до нас, та до нас-таки! Підходить. Посміхається. А чумакам-то звідки знати, що то Дівчина-Смерть, зраділи їй. — Добрий день, красуне! — Добрий день, чумаки! — Добрий день! — дядько Петро вітається. — А як се ти одна в степу і не боїшся? — дядько Данило цікавиться. — А кого мені боятися? — відповідає-запитує. — Простели свитку, Петре! Сідай, красуне, почастуємо чим бог послав. — Спасибі. Сяду. — А звідки ти і куди, звісно, якщо сказати хочеш? — не вгаває дядько Данило. — А чого б не сказати? Звідусіль і всюди. — Зрозумів... Точно сказано... Ага, а до кого? — До вас. Хіба не бачите? — До нас?! До мене і до нього? — уточнює. — До вас, до тебе і до нього. — Щось ти, дівчинко, все загадками говориш! Чия, скажи, ти тоді така будеш? — Та ваша ж! І твоя, і його. Тут уже й дядько Данило не витримує — на дядька Петра накидається: — Ану ти, недопечений, признавайся, де се ми удвох з тобою могли согрішити?! — і не жартома запитує. — Де?! А ніде! Що я — п’яний?! — Правильно. І я — не п’яний... З похмілля, з глибокого похмілля, але ж не на стільки, ще при розумі!.. Щось, ти, дівчинко, не те, не те... — А як вас звати? — знайшовся дядько Петро. — О, звати тебе як? — підтримав його дядько Данило. — Смерть. — Смерть?!! — аж затрясло дядьком Петром. — Смерть?.. — і дядько Данило пополотнів. — Іду звідусіль, ходю всюди, а прийшла до вас: і до тебе, і до нього. Чумаки — ні живі, ні мертві, і тиша... Першим дядько Данило оговтався: — Хто б ти не була, ти, насамперед, наш гість, а се — святе... Почастуємо тебе, ну, а... Не по-чумацьки якось виходить... Та встигнеш, встигнеш — не переживай — од тебе, от Смерті-то, не втечеш! — Ха! Чого мені переживати: я — безсмертна, всіх вас переживу. А од мене, се точно, ще ніхто не втікав... — Ну і добре... Петре, неси припаси! Та не трясись ти, не трясись: чому бути, тому не минути. Білозерської прихопи, первачку, гостя ж у нас... Ой, та швидше, швидше ти там, не моняйся! Приносить дядько Петро припаси і самогонку, а сам... Наливає дядько Данило, наливає до вінця, у три кварти наливає, і намагається всіляко розмову підтримати, бо зрозумів уже, що кінець розмові — се і їм, чумакам, кінець. — Буде нам що на тому світі чумакам розповідати. А не повірять же, лобуряки, що довелося нам із самою Смертю випивати, не повірять... — Будете розповідати, будете! Вже недовго! Підіймає дяько Петро кварту, а руки ходуном ходять, розливає: — За чум-мак-ків-в?.. — Мені всерівно, — говорить Дівчина-Смерть. — Пий! — дядько Данило до неї. — Ви-и пийте-е!!! — стрільнула очима, аж залихорадило чумаками. Дядько Данило одним махом перехилив усю кварту, занюхав хлібом, витерся рукавом. Дівчина-Смерть усе уважно спостерігала і точнісінько так повторила: випила одним махом усю кварту, занюхала хлібом, витерлася рукавом. Тут уже до розмови і дядько Петро підключився, осмілішав: — Ви на нас, Смертонько, не дивіться, ми на сьому клятому зіллі виросли, закусюйте, закусюйте, а то сп’янієте... — Та пий уже! Знавець мені знайшовся! — гримнув на нього дядько Данило. — Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — попричитав дядько Петро, опорожнивши кварту. — Ох, і горілка! Дід Сташко примовк: вибив тютюн з люльки, засипав новим, утрамбував. Василь же наламав та підкинув хмизу у вогнище. Нарешті! Зашамкала, запахкотіла, задиміла, запрацювала, заговорила люлька. — А які останні слова говорив дядько Петро, га? Повтори. — Запросто: «Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! Ох, і горілка!». Так? — Так то так. Але за сі його слова поплатилася білозерська шинкарка, ага, життям поплатилася. Зустрілася, мабуть, з нею Дівчина-Смерть. Коли чумаки поверталися з Криму, се я наперед забігаю, того шинка вже не було. Але святе місце, — прости, господи! — пустим не буває, стояв другий шинок. І шинкар другий, а та шинкарка того, уже... То слухай... — Поїж, Смерте, що бог послав, поки чайок закипить, а я заварки нарву. Розваж гостю, Петре, налий ще по одній! — сказав, підіймаючись, дядько Данило. Налив дядько Петро по вінця Смерті, і собі тож, а Смерть: — Як воду споганили, як воду споганили! — За вас! — подає кварту. Смерть бере, але ставить на землю: — Не буду! — О, як се не буду?! За себе — і не буду! Ну, так не прийнято... Та й що вам, безсмертній, може статися, га? — Та пий уже! Ох, і зануда... Дядько Петро, а за ним і Дівчина-Смерть, випивають, вона і каже: — Вода, і не гаряча, а гріє, гріє як!.. — Смертонько, а, ну, може... — мабуть, намагався вмилостивити дядько Петро. — Чумаче, я — невблаганна! Мольбами ти свою кончину наближаєш! — блимнула очима, аж похитнувся, сидячи, дядько Петро. — А ось не стану я чекати вашого чумацького чаю!!! — Та ви що, ви що?! Хіба так можно?! Я і не думав ображати вас, та ви що? Не так мене зрозуміли... А дядько Данило на заварку траву збирає. Що ж він там збирає? Дурман та сон-траву, сон-траву та дурман. О, а в тагану, що на огнищі, справжня заварка з чумацьких трав, а не з дурману та сон-трави, ага. Се він, бач, так для Смерті старається! З воза таганок манесенький прихопив, кинув туди сеї нечистої трави, залив водою з першого тагана та й поставив таганок прямо у посередині огнища. І словом не встигли перемовитися — закипіло. І там, і там. У кварту, що для Смерті, заварку з дурману та сон-трави виливає, а над своєю та Петровою квартою лише потримав. З більшого тагана, де справжній чумацький чай, а не дурман та сон-трава, собі та Петру наливає, а над Смертиною квартою лише потримав. — Ось бачиш, Василю, який дядько Данило чумак був? — це вже дід Сташко до Катеринчука звертається, але наткнувся на Василів зацікавлено-напружено-нетерплячий погляд, повів розповідь далі. Стали пить чай, а Петро — (можно, я поки-що без «дядьків»?) — руки в нього трясуться: не може взяти кварту. Не може — і все тут! Побачила Смерть, зраділа, проклята, просіяла вся: — Що, боїшся мене, чумаче?! — А хто ж тебе не боїться? — вступився за товариша Данило. — Ото ж то! Радіє, радіє та ще й насміхається. Чай свій одним махом, як горілку, перевернула в себе, а млость по її безсмертному тілі так і розходиться, так і розходиться... — Як воду споганили... О, а чого се степ хитається, га, і крутиться, крутиться?.. Ану ти, Петре, свитку давай, вона тобі вже не знадобиться!.. Допивайте, та скоріше, свій чай чумацький, тьху, дозволяю... Чого, ну, чого се степ хитається, га, і крутиться-крутиться? Заснула... Тш-ш!.. Заснула... А й було від чого: сон-трава, дурман, а горілка, горілка — первак! Став Данило Петра од огнища одтягувать, ага, а той не йде, упирається: — Я чай недопив! — На тому світі смолою доп’єш! Вставай! — Одчепися!.. Дівчина, яка прекрасна дівчина! — Прекрасна, як смерть. — На! І ти ж недопив... — подає Данилу його кварту, той кидає на землю. — А свитка моя, моя свитка, а тагани — не пропадати ж добру! — Та сідай уже, нещастя!!! — Сижу!.. А свитка моя... Тільки й курява за ними. Зопалу навіть того не услідили, що воли до Білозерки, звідки їхали, розвернулися. А Данило лупить, гамселить, уродує волів і за ті гріхи, що ще будуть — від смерті тікають. Дівчина-Смерть біля огнища залишилася. І не поворухнеться, так виморилася, спить. Коли, звідкіля не візьмись, жінка в чорному, Старша Відьма, на тобі! Зупинилася, стоїть, чаклує над Дівчиною-Смертю, будить чарами. Розбудила-таки, а та: — Чого тобі?! — Бачу — лежиш, думаю... — За собою дивися!!! — Та хіба ж... — День, уявляєш: жодної душі не умертвила, жодної!.. — Колеса, чуєш?.. Їде наче хтось. — Колеса?.. Злітай, подивися, і сюди. Та хоч цим поживлюся! Старша Відьма перетворюється на ворону, летить. Дівчина-Смерть говорить сама собі: — Жодної душі не умертвила, жодної!.. А чумаки, чумаки — від тебе ще ніхто не втікав, а вони втекли, втекли... О-ох-ох, і горілка в тії білозерської шинкарки... У шинкарки?! Прилітає ворона, приземляється, перетворюється на Старшу Відьму: — Двійко їх тамочки, двійко... Сюди їдуть... Ось же, ось показуються... Чумаки... Та ті ж таки... — Чумаки?! Ті ж самі?! Чого ж ти мовчала, чорна роззяво!!! Ховаймося!!! Тікаймо!!! — Що?! — Ховаймося, кажу тобі, тікаймо!!! Тікаймо, кажу!!! Посварилися чумаки. Їдуть мовчки: Данило — на передку, волів поганяє; Петро — в середині воза, напівлежачи. Дістав-таки Петро Данила до живого, як говорять, ой, та вони помиряться! Але тепер мовчать. Мовчать та їдуть. Їдуть та мовчать. А скільки воно можно мовчати?! — Даниле, а чи не здається тобі, що ми вже тут побували, га? — Не здається! — А то не наше огнище?.. О, тагани і свитка, моя свитка... — Знову здається? Перехрестись! — а сам і не дивиться у Петрову сторону. — Та не здається!.. А свитку жалько — піду... — Я тобі піду, я тобі піду! Як піду батогом по спині — миттю успокоїшся! — О, я ж не доказав тобі, — промовив дід Сташко, — підіймаючись, — так і не послухав Данило Петра. — Не послухав?! — Не послухав... А свитку, Петрову свитку, жалько, хороша була... — Пропала? — Пропала. А жалько. Ти на чому туди, у свій Херсон, поїдеш? — На машині. З Петром, Колі Бетлія, комірника, сином. — Знаю. Білозерку ж будете проїжджати? — А як же її об’їдеш?! Проїжджаємо. — Верстов за десять після Білозерки, — та я там був, правда, давненько, — по праву сторону, як од нас їхати, валяються при дорозі два тагани — старовинні; один — побільше, а другий — зовсім манесенький. Так-так, якраз ті, з яких чумаки Смерті чай наливали. Он, скілько років пройшло, а ніхто їх не бере, і не візьме, і ви, не дай бог, не беріть. Машина се, звісно, не воли, можете й не побачити. А, якщо і побачите, то уваги не звернути. Бжик! — і проїхали! А не завадило б, їй-богу, увагу звернути! Гісторія се чи не гісторія?.. Гісторія, кажу тобі, гісторія! |