(Вечір другий; розповідь діда Сташка)
«Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.
— Петре, куди? — питає дядько Данило.
— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...
— Цабе!
— Цоб, кажу тобі, цоб!
— Цабе, дурню!
— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з’їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.
Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:
— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.
— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.
Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.
— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?
— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.
— Дай, боже, на твоє може...
Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:
— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?
— Який такий?
— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться... Ось, та недавно, кажу я їй...
— Ой, та не вперта вона в тебе, що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...
— Ну-ну, говори, раз почав!
— Не вперта, а... а дурна...
— Дурна?.. Чого дурна?!
— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.
— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...
— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з’язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..
— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.
Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:
— То се за котору — за старшу чи за молодшу?
— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!
— А-а, що на жінку скидається, на Марію?
— Та ні! За старшу — вилитий я...
— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.
— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!
— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!
Зобидився, ох, і, зобидився, смертельно зобидився дядько Петро, кричить:
— Цоб, цоб, давай цоб!!!
— Та бачу... — сміється.
— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...
— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?
Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:
— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?
— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...
— Хто ж так?.. А в тебе яка?
— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?
— Послухаю — дорога довга...
Дід Сташко нап’яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.
— За чумачку!
— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп’янію?
— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.
— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?
Випили. Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...
Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: «Підвезіть мене, дядьку!». Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: «Сідайте». Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:
— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?
А далі злодій питає чумака:
— Де ви були?
— На базарі.
— А що купили?
Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.
Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.
— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!
— А хто його знає! Од’їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.
— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.
— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.
— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.
— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.
— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.
— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.
— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...
— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум’я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:
— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...
Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:
— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.
—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.
Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.
— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...
— Петре, ти очі його бачив?
— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!
— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.
— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...
— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.
— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?
— А чи не рано смієшся?!
— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?
— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...
І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: «Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить».
Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.
Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.
Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: «Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров’я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось».
Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: «Панотче, одправте молебствіє». Він каже: «Добре». Взяв папіра й почав записувати.
— Звуть вас як?
— Кирило.
— А жінку?
Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:
— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?
Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.
— Та як же вінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!
— А діти є?
— Є, — кажу.
— Скілько їх?
— Здається... Здається, п’ятеро... та п’ятеро!
— А як їх звуть?
— А як?.. Не знаю, — кажу.
— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?
— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю «стара», а вона мене «старий»; на дітей гукаю «малий», «мала»; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!
Записав піп: «Кирило со чадом», — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю. Ой, а скілько сорому набрався од священика!
— То що: докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?
— Та ви що, на півслові?!
— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.
Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.
— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.
— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.
«Спасибі!» — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: «Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.
— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.
— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.
— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...
— Куди, куди їхати?!
— Прямо!
— Ага, прямо...
— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.
— А другу?
— Що другу?
— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки
— Запитай про щось інше! — уже злиться.
Роздоріжжя...
— К-кук-ку-ди-и?..
— Розкудахтався! Прямо...
І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:
— В-вовк-к!
— Який... Ого, завбільшки з вола!
— Що робити, що робити?!
— Ага, а звідки вітер?
— На нас.
— А воли?
— Ідуть.
— І того вовка не чують?
— Не чують.
— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...
— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!
— Перехрести другий раз.
— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.
— Перехрести третій раз.
— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає.
— Ага, — замахав пужалном дядько Данило, — боїться нечисть знамення божого, боїться!
Доїжджають до «вовчого» місця — стовб. На стовбі — табличка.
— Читай, Петре!
— Читаю: Біле Озеро...
Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:
— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!
— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:
— Покупаємося?!
— Та хоч до ранку!
— Доїхали...
— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на росу.
А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.
