Четвер, 16 Сер 2018, 02:32

Дитинства теплими стежками


сайт Володимира Нагорняка


Ви увійшли як Гість | Група "Гости"
Сім'я абеток
СЦЕНАРІЇ
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічильники
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Віща птиця

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)

Давно було се, — гей, роки!,—

Стояли ми біля ріки...

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу... Ага... Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.

Як зараз бачу:

тагани...

А скілько снилися вони?!

Біліє місяць...

О! Огонь,

Немов живий,

тече з долонь —

Кипить,

кипить у таганах

Чумацька каша...

На волах

Лосниться шкіра аж —

од місяця...

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне — закашлявся — люльку... Василь же, та ти що?!, — ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться... Нарешті! Заговорив:

Згадаю — й не знаходжу місця я!..

То не по небу —

по душі проляг —

Не по степу —

чумацький шлях.. — очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний — показує: — Чумацький шлях...

Трапилась одного разу з чумаками така пригода... Я тоді у них за погонича був — (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) — якраз кашу доварював — перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип... Га?.. Ага, підходить до них Старший Чумак, — дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, — та дядько Охрім.

Ну, каша кипить, я перемішую її, щоб не пригоріла, а дядьки-чумаки одно — курять та мовчать, мовчать та курять, та інколи на волів поглядають чи, бува, не розбрелися. А тиша: ледь-ледь чути річку, тріщать дровиняки в огнищах та я, випадково, великою ложкою дно тагана дістану — ось і все. І так нам хороше та спокійно... Коли се як, господи; як упаде з неба якась-така птиця, чорна та велика, велика та чорна, світ такої не бачив, та на дядька Охріма, ага, аж поточився, та як закрутиться над ним, як закрутиться, та як закричить хтозна-яким голосом: «Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!!» Аж мороз по шкірі... Та ти що?!

Крикнула, клята, тричі, ага, і наче крізь землю провалилася, щезла. А ми всі дуже-дуже злякалися. Ой, а ти не злякався б?! Оцепеніли. Старший Чумак, перший оговтався, тричі перехрестився та й каже:

— А що се?!

Я не зрозумів:

Ні лісу тут,

ані стогів,

І степ навкіл,

як не дивися, —

Звідкіл ся птиця?!

Як обухом по голові огріла...

Се щось та значить,

значить щось, Охріме, —

Не птиця се,

а віщий знак!

А тиша, тиша настала, що, боже ж ти мій, як ніколи в світі: ледь-ледь чути річку, інколи затріщать дровиняки в огнищах та раз у раз, громовито присмоктуючи, тягне душу з люльки Старший Чумак:

— Не птиця се,

а віщий знак!

Я вже не перший рік чумак:

Твою се долю

чи недолю

Зустріли ми в степу з тобою

— Мою?! — дядько Охрім... А руки в самого — скільки жию, а не бачив, щоб у людини так руки тряслися! Залякався... Старший Чумак, що сказав так, щоб хоч якось успокоїти, продовжує:

— То скілько бачив-чув я на віку...

Зустрічалась якось доля чумаку...

Дядьки-чумаки — що?! — сидять, як боввани, не ворушаться, роти порозкривали... О! Як ти зараз... То Старший Чумак подумав собі, що їм нентиресно се буде: «А-а, вам сю слухати не хочеться колядку!..» Стрепенулися. Я — (О, а хто я?! Правильно. Митро-погонич) — першим:

— Розповідайте, дядьку!.. Тут і другі чумаки наспіли — дядько Данило, Петро, Остап та, навіть, і дядько Охрім — всі просять.

— Добре, добре, — згодився Старший Чумак, — слухайте...

«У тій слободі, де колись жив я, під Харковом, був один чумак» — дід Сташко уже взяв на себе роль Старшого Чумака і, треба визнати, це в нього виходило. «Грицьком звали... Ні, брешу!.. Тоді Грицько кинув уже чумакувати — оженився, осів. Ну, не скажи, жіночка попалась йому роботяща і душі доброї; і діточок було троє, ага, троє; і хазяйствечко маненьке, а своє; коли на тобі! Захворіла його жінка, полежала, полежала, а далі й вмерла. Вмерла.

Загорював наш Грицько, ох, загорював: не дасть він сам своїй голові толку. До людей пішов би жити чи в чумачку подався б — ні на кого дітей кинуть.

Став тоді він сам все робити, та діток своїх соглядати. Вдень — по людях, а ввечері прийде додому, дітям хоч хліба, а принесе. Поїсть — не поїсть, а діток погодує, спати положе. Ну, і сам ляже. Ой, а хіба заснеш? Все думає-гадає як йому свій вік коротати одинокому, та ще й з дітками. Подума собі, подума та й скаже: «Е-ех-х! Не бачив я долі зроду, не бачить її мені і до гробу!».

Почула, а почула ж таки десь, мабуть, його доля, що він так говорить, да й прийшла, да так, що він не вздрів де вона і взялася.

На самісінький Великдень, як задзвонили к службі, пішли люди паски святити, і наш Грицько пішов до церкви. Поніс манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіди. Приходить з церкви, а діти — ну, діти є діти — кричать: «Татко паску приніс! Скорій, татку, паску давай! І я, і я хоцу, татусю!» І так йому дітей своїх жалько стало, ледве не заплакав, але спинив та й каже: «Підождіть, почекайте, ріднесенькі, потерпіть, попросю батаття та засвітимо свічку, та помолимось богу нашому, а потім, і того, і пасочку їсти будемо... Ну, щоб як у людей... У нас же, бачите, навіть кресла нема...»

Дід Сташко перервав розповідь, некваплячись вибив люльку, засипав новим тютюном, притовк пальцем, демонстративно запалив сірник, смачно затягнувся. «Сірників тоді ще не було, не придумали, а вогонь добували з кресала, — пояснює. «То слухай далі...»

«Пішов до багатого сусіди Грицько багаття просити, а той: «Ах, ти ж злидота! І празник йому — не празник: ходить, жебракує... А от не дам! Не дам — і все! Не дам!!!»

Відтіля пішов у другі хати — і там усюди його випровадили. І скілько він не ходив, ні з чим зостався, багаття ніде не добув. От він і дума собі: «Піду я через степ, на той бік. Там бідніші люди живуть, знають, що воно нема, так ті скорій дадуть».

Халупку свою проминув так, щоб діти не побачили. І тільки се зійшов на степ, аж гульк — хтось огнище у степу розклада. Ага, як є, якраз біля тії доріжки, де йому йти. Глянув Грицько — ізрадувавсь, повеселішав.

Підходить ближче і баче: сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий, сіра на йому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля його лежить торбина, як у странника.

— Христос воскрес, дідусю! Дай мені огню...

— Воістино воскрес! Можно, можно...

— А що се ти, дідусю, не йдеш у слободу розговлятися?

— Як погасне огонь, тоді й піду, а тепер тримай-но заполу, я тобі насиплю багаття.

— Ой, у мене одна свитка тілько і є, та й та згорить!

— Тримай!

Підставив Грицько заполу, а дід і всипав йому руками три жмені жару, і приказав: «Іди швидше додому, до своїх діток. Заждались, мабуть. Ще колись згадаєш мене добрим словом!».

— Спасибі! — та й поспіша додому, а сам радий, що добув, чого йому треба було. Дійшов до своєї хати, оглянувся, — о, дивина! — ні діда тобі, ні огнища. Увійшов, багаття на припічок висипав, засвітив свічки, помолився і сів пасочку їсти зі своїми дітками, що так його довго чекали-виглядали. «Хороші дітки!» — подумав, зирк на припічок, а там замість багаття лежить куча червінців, обімлів от радощів, очам своїм не вірить. Перехрестився. Взяв у руки один червінець, а той так і засяяв, так і засяяв, і не взглянеш на його. Ударив перед іконами три поклони і прибрав у скриню ті гроші.

Зажив Грицько багато і привольно і, хто не спита, усім розказує про своє щастя-долю. Побудував нову хату, — куди там тому багатому сусідові!, — оженився — (жіночку взяв таку, щоб не тільки його самого, а й діточок його любила) — і лучче Грицька ніхто не жив на всій слободі».

— А хто, хто, ну, от скажи, хто його наградив, як не його доля, га?! От як ще бува на білому світі... — дід Сташко зробив довгу-довгу затяжку, аж захропіла чумацька люлька, аж у грудях заклекотіло, потім ще дві, поменші, майже беззвучні, і продовжив.

«А розказував се Старший Чумак, бач, для того, щоб хоч якось Охріма, — о, забуватися став, дядька Охріма, — розважить, бо дуже той переживав після птиці, аж з лиця спав. Поки говорив-розказував, доварилася каша, розпочали вечерю. Старший Чумак і піднявся: «Вечеряйте, я уже, пройдуся...»

Повертається через деякий час, і до дядька Охріма:

— Твій Рябий щось не те — ліг і не ворушиться. Чи не захворів?

— Подивимося, — встав дядько Охрім. Удвох пішли. Чуємо:

— Розлігся тут — ану, вставай... Вставай, кажу!

— Охріме, здох...

— Здох... Як здох? Та ти що?!

Ось, показалися, підходять. Поманив мене рукою Старший Чумак і каже, щоб скликав усіх. А кого — усіх? Тілько ж поїли, ще не розбрелися.

— Що таке?

— Що?

— Случилося щось?

— Случилося. Охрімів Рябий здох.

— Як здох?!

— А як здихають?

— Овва! Ось тобі і птиця!

— Я ж говорив...

— Досить базікати!!! Готуйте гроші, в кого які — всі! — І Старший Чумак першим же виймає з-за пазухи платочок з грішми, розв’язує. І всі так, і я... А ти як думав?! Ага, один лише дядько Петро, — я се зразу запримітив, — закрутився, наче веретено: платочок вийняти-то — вийняв, і розв’язав, а непомітно так, як йому одному здавалося, під шумок, хвать половину — і в свою кишеню. А дядько Данило, — хрясь!!! — його по руці, да так, що всі гроші по степу розлетілися. Дядько Петро збирає ті гроші навкарячки, а сам:

—Ой випали... позбираю, позбираю...

— Випали, кажеш?! — наступає дядько Данило.

Якраз тоді Старший Чумак гроші рахувати закінчив:

— Петре, давай свої і вистачить, на доброго вола вистачить... І на дорогу... Давай... Охріме! Ні, тобі не можно, Данило поїде.

— Як се не можно, як се не можно, ви чули, га?! — розпалився дядько Охрім. — Віл-то, врешті-решт, мій...

— Не можно! — відрубав дядько Мартин. — Охріме, та клята птиця, повір мені, бувалому чумаку, себе ще покаже. З нами будеш — як не як, гуртом виручимо, а дорога, сам знаєш, дорога... Даниле, кого в напарники?

О, я як підскочу: «Візьміть мене, дядьку Даниле,,. Не підведу!».

— Ні, — знову Старший Чумак, — хлопця не бери! Молодий ще, та й один він у матері, ті — дівки... Дорога...

— Поїдеш? — до дядька Петра дядько Данило підійшов.

— А що? Поїду...

— Тілько, Петре, слухайся Данила, він — старший! — Старший Чумак, а дядька Данила запитує: — Воли твої як?

— Моцні. А зустрінемося де?

— Де?.. — задумався. — Біле Озеро? Ні, ще один кордон... Біля Харсону, на в’їзді у сам Харсон... Ага!.. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Так-так, о, а гроші! — Старший Чумак передає дядьку Данилу чумацькі гроші. — Вола бери не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягай! Хай, попервах, за возом звикає... Харч заготовимо. Підніму до зорі. Лягайте спати!

Василь так заслухався, що ніякої уваги на вогнище уже не звертав — воно дотлівало.

— А вола-то Охрімові купили? — підігнав старого, що уже замовк.

— Аякже! У Білозерці. Як і домовилися — не жирного, а тяглового, жилавого. І не запрягали, щоб, попервах, за возом звикав. А лиха в дорозі натерпілися, не приведи господь! Приходи завтра — послухаєш...

— Прийду... Діду, а чорна птиця це насправді, чи, може, чумаки самі придумали, га? — і лукаво подивився на діла Сташка.

— Придумали... — аж образився дід. — Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали, і вірили чумаку, бо він як скаже, то так воно і є... Придумали?! Ага, Охрім, як осе вола купили, наче повеселішав, прямо-таки на очах ожив, думав, що біда минулася, перед якою птиця кричала. А-ат, а не по його вийшло, не по його!

Тільки в’їхали в село, — Охрім ішов останнім, — назустріч знайомий чоловік:

— Здоров, Іване!

— Здорові будьте, хлопці!

— Чи усі наші живі-здорові?

— Та всі, слава богу, — каже, — тільки на тій неділі, у п’ятницю, Охрімову маму поховали. Вмерла, не діждавшись сина... Він же не з вами?..

— З нами...

О, а як свою матір Охрім любив — слів таких нема, не скажеш! Ось тобі і чорна птиця... Придумали, ха, придумали!.. Хто ж таке може придумати? Нема йому що робити? Ну, може, трішечки я і наплутав, може, — старий вже, забувати став. Але не придумав!.. Та й скажи, з ким осе мені старину згадувати? Усі товариші повмирали, і моя черга, мабуть, от-от, недалечко. Прийде з косою, скаже, йди за мною, і піду, куди я подінусь, піду... — дід Сташко перевів подих, призадумався, придав обличчю нарочитої серйозності. Піднялися гранчаки, дідів — на дні.

— За них, дідуню?!

— За чумаків?.. Бо то, скажу тобі, були люди, лю-ю-ди, та-а куди вам!!! — і перехилив у себе.

Читати далі ...