Головне
ВІРШІ
КАЗКИ
ПРОЗА
Філософські твори
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Пори року. З книги “Дитинства теплими стежками”ЗИМА … Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево непоспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати. Ага, а біля, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала, а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу. Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує… О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…
Ото була, скажу тобі, зима:
Ми на лежанці грілися?!
Нема,
Та й бути не могло…
Ми – на ставку!
А клюшка в мене, бачили таку?
А наш, хоч раз наш бачили хокей?
Окей!
Чи ось – на лижах залюбки…
Ех, дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
- Шануйте дні!
ВЕСНА Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам. Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і, врешті-решт, зникає. Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море! А ось, біля твого ж таки міського будинку, просвердлила мертву товщу асфальту тендітненька кульбаба. Яка сила!!! Відкриває своє сонцеподібне личко сонцю -- мене грій! – живе. Трохи пізніше усміхнеться синню неба невгамовний пролісок, різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст, вибіжать кокетки фіалочки. Невтомна ткаля – весна – розпочне свій безмежний світло-зелений килим. Світ наповниться – уже, наповняється! – голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає, кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна. Весна!
Ото була, скажу тобі, весна:
Погода після лютого ясна,
Замайорить лиш сонечко вгорі,
Ми вже на тій,
Ні, аж на тій горі.
Підсніжники збираємо з-під снігу.
А скільки радості та сміху!
Чи до кислички підійдемо,
Минулорічних яблук наберемо.
А перейти струмок,
Що річкою вже став,
І щоб у воду не попав,
Якщо ж попав –
не простудися таки!
Ех, дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
- Шануйте дні!
ЛІТО Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце, і легесенький - легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка: - Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?! - Скоро. Тиждень - півтора… - Ого! Цілих сім днів… Рудоля, куди поперла!!! Вибачте, це я на корову. Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перщі гриби… Ех, якби не це пасовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би. - А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли. - Приженемо худобу і – гайда! - Та далеко ж … - Не хочеш – не йди! Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гугу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га? Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку. Вода тоді тепла - тепла, як молоко від нашої Рудолі… ─ О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?! ─ Отам, у шкоді! Біжи, поки діда Савки - сторожа немає.
Ото було, скажу тобі я, літо:
Ставок,
де мокли до обіду,
І сонце –
сходило в левади —
Найвища радість!
А як у гості йшли малими
Ми до левадної малини,
Коли дід-сторож дибав на обід…
─ Привіт!
─ Привіт дитинства спнасівки!
А дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
─ Шануйте дні!
ОСІНЬ Яблука, груші, сливки, огірки, помідори – осінь. Зачекайте: виросту, навчуся і, обов’язково, буду сам їх вирощувати. Ага! Уявляєте: яблука з мойого саду, помідори з мойого городу… Їжте на здоров’я, ласуйте! А звідусіль: "Спасибі, синку! Невже ти сам такі "снікерси” виростив, га?!” А хто ж ?.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє. Ось, бачите, пташки у вирій збираються, дерева листя уже фарбують, як модниці волосся, а воно, листя-то, падає - падає… Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться… Та й сонечко не те, вже не те: натомилося за літо, відпочиває. А що це я ще тут, з вами? Батьки на городі – допоможу. Осінь – не байдикує!
Ото була, скажу тобі я, осінь:
Лиш з’являться на небі просинь
Опісля затяжного мрійного дощу…
─ Підпеньки на горі, ідемо, чув? -
Сумки беремо, ─
майже, як самі, ─
Підпеньків там, дивися, не на дні,
У лісі…
Скажете , ми в лісі,
Неначе горобці у стрісі.
В леваді ж – помідори, огірки…
Ех, дні які, які роки…
Сказать вам, дітки, хочеться мені:
─ Шануйте дні!
|