УКРАЇНСЬКИЙ  РІК

ДИТИНСТВА ТЕПЛИМИ СТЕЖКАМИ

(Пори  року; подача перша; уривки)

ЗИМА

         … Біло, як біло, все біло… Аж сліпить очі!.. Е-е ні, не все: ось – та ось же! – на розмальоване інеєм дерево непоспішаючи, по-господарськи, всідається снігур… другий… третій… Червонобокі: прямо тобі, спілі яблука. Так і тягнеться рука зірвати.

         Ага, а біля, глянь, скільки їх! Побігли… Стій же, стій!.. Не яблука то, і не снігурі – розпустила по вітру китиці свої калина. Листя ще з осені розгубила – розтринькала,   а китиці… Китиці горять! А який смачний той вогонь – калина з морозу.

         Ставок наш узимку бачили? Велетенський телевізор! Не по льоду – здається, по самісінькому дну ставка ходиш: гне водорості вода, подивися, як дерева вітер. Вліво, вправо, прямо, знову вправо, закручує…

         О… а… та куди там, хлопці уже шайбу ганяють…

                  

Ото була, скажу тобі, зима:

Ми на лежанці грілися?!

Нема,

Та й бути не могло…

Ми – на ставку!

А клюшка в мене, бачили таку?

А наш, хоч раз наш бачили хокей?

Окей!

Чи ось – на лижах залюбки…

Ех, дні які, які роки…

Сказать вам, дітки, хочеться мені:

- Шануйте дні!

  

ВЕСНА

         Несміло, наче випадково, мружиться на землю сонечко. Всі, хіба окрім холодного, аж білого, снігу, радіють його першим привітикам. Сніг злиться: тане, зменшується, збігає безпечними каламутними струмочками і, врешті-решт, зникає.

         Взамін із-під торішнього листя нетерпляче випурхнув перший живий підсніжничок… другий… третій… ой, та їх тут – море! А ось, біля твого ж таки міського будинку,  просвердлила мертву товщу асфальту тендітненька кульбаба. Яка сила!!! Відкриває своє сонцеподібне личко сонцю -- мене грій! – живе.

         Трохи пізніше усміхнеться синню неба невгамовний пролісок, різнобарвно заіскриться всюдисущий ряст, вибіжать кокетки фіалочки. Невтомна ткаля – весна – розпочне свій безмежний світло-зелений килим. Світ наповниться – уже, наповняється! – голосами: цвірінькає, рохкає, стрекоче, гавкає-нявкає, кукурікає, тьохкає, мукає-мекає – весна. Весна!

                           

                           Ото була,  скажу тобі, весна:

                            Погода після лютого ясна,

                            Замайорить лиш сонечко вгорі,

                            Ми вже на тій,

                            Ні, аж на тій горі.

                            Підсніжники збираємо з-під снігу.

                            А скільки радості та сміху!

                            Чи до кислички підійдемо,

                            Минулорічних яблук наберемо.

                            А перейти струмок,

                                               Що річкою вже став,

                            І щоб у воду не попав,

                            Якщо ж попав –

                                               не простудися таки!

                            Ех, дні які, які роки…

                            Сказать вам, дітки, хочеться мені:

                            - Шануйте дні!

 

ЛІТО

        Не мінливе, як весною, а справжнє – гаряче – сонце, і легесенький - легесенький вітерець. По кілька разів на день бігаю до ставка: - Ну, та коли вже нагріється та вода, щоби можна було купатися?!

- Скоро. Тиждень - півтора…

- Ого! Цілих сім днів… Рудоля, куди поперла!!! Вибачте, це я на корову.

         Та ну її! Хлопці на узлісся побігли – суниці, полуниці, перщі гриби… Ех, якби не це пасовисько, до самісінького вечора з лісу не виходив би.

- А дядько Іван казав, що черешні на тій горі, поспіли.

- Приженемо худобу і – гайда!

- Та далеко ж …

- Не хочеш – не йди!

         Ага, не йди! А ще дядько Іван обіцяв покатати мене на комбайні. У жнива. Тільки, самі розумієте, хлопцям про це ні гугу. Засміють, якщо не покатає. А то ще і самі – та запросто! – захочуть. А де там ми, усім кагалом, розмістимось, га?

         Потім – при місяці та зірках – буду купатися з ним у ставку. Вода тоді тепла - тепла, як молоко від нашої Рудолі…

─ О, а де ж та зараза, моя корова, хлопці?!

─ Отам, у шкоді! Біжи, поки діда Савки - сторожа немає.

                           

Ото було, скажу тобі я, літо:

Ставок, де мокли до обіду,

І сонце –

сходило в леваді —

Найвища радість!

А як у гості йшли малими

Ми до левадної малини,

Коли дід-сторож дибав на обід…

─ Привіт!

─ Привіт дитинства спасівки!

А дні які, які роки…

Сказать вам, дітки, хочеться мені:

─ Шануйте дні!

    

ОСІНЬ

         Яблука, груші, сливки, огірки, помідори – осінь. Зачекайте: виросту, навчуся і, обов’язково, буду сам їх вирощувати. Ага! Уявляєте: яблука з мойого саду, помідори з мойого городу… Їжте на здоров’я, ласуйте! А звідусіль: "Спасибі, синку! Невже ти сам такі "снікерси” виростив, га?!”

         А хто ж ?.. Ой, та ніколи мені тут з вами: робота, багато роботи – зима підганяє. Ось, бачите, пташки у вирій збираються, дерева листя уже фарбують, як модниці волосся, а воно, листя-то, падає - падає… Інколи, вранці, уже і прохолодний подих зими чується – не терпиться білій, ой, не терпиться… Та й сонечко не те, вже не те: натомилося за літо, відпочиває. А що це я ще тут, з вами? Батьки на городі – допоможу. Осінь – не байдикує!

                           

                           Ото була, скажу тобі я, осінь:

                            Лиш з’являться на небі просинь

                            Опісля затяжного мрійного дощу…

                            ─ Підпеньки на горі, ідемо, чув? -

                            Сумки беремо, ─

                                               майже, як самі, ─

                            Підпеньків там, дивися, не на дні,

                            У лісі…

                                               Скажете, ми в лісі,

                            Неначе горобці у стрісі.

                            В леваді ж – помідори, огірки…

                            Ех, дні які, які роки…

                            Сказать вам, дітки, хочеться мені:

                             - Шануйте дні…