1. Верба

Несемо, ага, несемо… Скільки нас?  Десять і я, одинадцять… Дівчат не беремо, бо не дівчача це справа -  хай вінки плетуть. А вони і плетуть! Щоб потім було що на вербу кидати.  А верба, подивися: струнка, як тополя. Відшукав же її, ріднесеньку, саме я. Так-так, я – всім сподобалася. На березі річки  Матіршанської… Що я?! П’ять років. Ні, п’ять з половиною. Віталик. Тримаю, останню гілочку тримаю, але ж не хничу…

-  Несуть, несуть, гляньте, несуть! Хлопці вербу несуть!..

-  І  де це ви таку красу надибали?

-  Де-де? Біля  Матіршанської?! Скільки там корів пас, а такої не бачив…

-   А і хто ж її знайшов?

-  Та  ось! -  обертаються на мене.

-  Він?!

          Тю-ю, а хто ж?  На пляцу…  Ви ж не та розумниця Валя з Києва, котра наш пляц обзиває площею, бо так її вчили. А мене покличе на площу -  буду думати куди це, а про пляц тільки подумає – і я вже там. На пляцу нас, мужиків… раз, два, три, чотири… багато! Пару лопат, називаємо роскалями, з’явилося, копають.

-  Ти що перший раз роскаль бачиш? Дай сюди!

-  А  ви  тут  чого? Ки-иш-ш на сідало!!! – гримає чи то на жінок та дівчат, чи то на нас – та на нас! -  дід Міхало. – Поназбігалися… Де вас стілько набралося? Як з інкубатора… Ще не  празник… Вінки плетіть!!! -  ой, та хто там на  його увагу звертає, хто його чує.

2. Свято

         Аж любо-любо глянути: листочки такі живі та радісні -  не відійдеш!       А ось і перші вінки на вербу полетіли… Один, бачиш, не зачепився – я закину! О… Тільки мовчи!.. Кольо Чорний та Васька Фільків, ось, вінки з кропиви та будяків доплітають.  Дивися кому дістанеться -  ото буде сміху…

           «Ой, та на Івана, ой, та на Купала…» -  жінки та баби хороводять. І  дівчата вплітаються в коло. «Жалюча яка!!!» -  рвемо кропиву, щоб дівчатам веселіше хороводилося. Тільки обережно – дивися, щоб від тіток не перепало…

-  Шантрапа, ану досить кропиву – хмизу на вогнище назбирайте!!! –  це уже на нас старші хлопці. Вогнище вийшло на славу. Верба, як наречена. Коли полум’я, врешті-решт, приземлилося-уляглося, почали парубки перестрибувати вогнище. Перший. З такими ногами… Перестрибнув. Другий. Та цьому і розганятися не потрібно було! Третій… Та ну! О, а цей підпеньок, що?, розганяється, ну-ну, і стрибає… Куди?! Витягують з вогнища, обливають водою з голови до п’ят, сідає сушитися. І нас, малечу, не минула купальська купіль.

-  Котра година, дядьку Якове?

-  Ще не північ – встигнете обсохнути. Ближче до вогнища, не бійтеся!..

 3. Легенди

-  Ой, а скільки  на Купала історій усяких про нечисту силу розповідають – слухаємо -  страшно-страшно…

-  Видумки це все! Папоротник розцвітає: іди, знайди цвіт, зірви, повертайся, але не оглядайся – скам’янієш… Брехня…

-  Ну і піди!

-  Що я -  дурний?

-  А що -  розумний, коли таке городиш?!

         Дівчата з віночками долі  - (кожна плете лиш сама, найкращі, їх на вербу не кидають,спеціально) -  вирушили до ставка.  Хлопці -  за ними. Малеча, діди -  усі.  Дійшли. Замовкли. Дівчата опускають вінки на воду, дивляться куди, до якого берега, пристануть. А хлопці намагаються виловити. Бо кажуть: до кого віночок долі пристане, за того й заміж дівчина вийде… Один виловили!.. Хто?!  Чий?!

-  Петро!..

-  Ага, котра моєю буде?! -  радіє-сміється.

-  Галю, твій!

-  Мій?! Мій… Петро, віддай вінок!!!

-  Поцілуєш -  віддам!

-  Люди ж…

-  Хай  бачуть!

          Легенди, кажете?.. Ну і хай собі легенди! Але куди потім ділися Петро та Галя ніхто не знає. Подейкують: за цвітом папоротника удвох ходили…

А яке гучне весілля було у них восени! А скільки народу було на тому весіллі! Як на Івана Купала? Та більше, більше! Легенди, кажете… 

4.  На щастя, на добро!

-  Скільки?..

-  Підождіть! Почекайте!

          Ждемо. Чекаємо. Раніше півночі не можна. Ну… Нарешті!

-  Ламай вербу!!! – ой, що робиться!..  Я аж три вінки прихопив та одну гілочку.  Один віночок викину аж на хату -  щоб у нашій хаті все було щасливе та добре. А Володькові Антоновому вінок з кропиви попався, ага,   і  Нінці Маньчиній.  А  другий віночок занесу у хлів -  щоб наша Рудоля та свині не хворіли.  Третій віночок -  не полінуюся та не побоюся! – віднесу  аж на наш город  -  щоб родив нам.  А саму вербову гілку  -  біля криниці. Ідіть до нас, люди!

         Верба допоможе. Та по-іншому і не може бути – бо на щастя, на добро! Пам’ятаєте – моя верба… Хто я?! П’ять років, ой ні, уже п’ять  з половиною, Віталик.