Чумацький шлях (повість перша з циклу "Як чумаки у Крим по сіль ходили")

Вступ

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед — щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» — зрадів раптовій думці Василь Катеринчук — сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса...» — продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» — заспокоївся. «Заночував би...» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» — скомандувала думка. «Теж мені,— розізлився на неї, — що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка...»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок — впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт — хлопці — статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою — гітара, рушили. «Шкільний випуск!» — по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

— Залітай, голото! — зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

— Що з нас?

— А як що? А куди?

— Вільховець.

— Пісню. Доспіваєте до Вільхівця — нічого не візьму!

— Скільки завгодно! — защебетала зграя. — Гітару!

А на Василя нахлинуло... Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому — не забувається! — 10-Б. І однокласників, і однокласниць... Таких, точнісінько таких...

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» — блиснула думка. «О, де ж це ми?!» — стривожився. «Та Вільховець же!!!» — і защеміла так рідно-рідно.

«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?.. Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає...»

— Добрий день, діду Сташко!

— Ага, а чий це ти, га?.. Постій-постій, не Прокопа онук?.. Точно... В магазин осе іду.

— Молодшого не знайшлося?

— Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха — ні-і-чого не чую!

— Діду, про чумаків розкажете?! — уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

— Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково...

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

— Про чумаків!!!

— Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка — машини. Теперечка...

— Про чумаків! Розкажіть!

— Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене — (та хто цього не знає?!) — наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є... Тебе як прозивають?

— Василь! — прокричав, але не зразу — не чекав запитання до себе.

— То ти, Василю, приходи до мене ввечері... Зможеш?.. І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково... То ти прийдеш?

— Прийду! — схилився до вуха. Стрепенувся дід:

— Туман пройшов — починаю чути... Біля огнища, чумацького огнища, посидимо... Приходи! — попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

—...буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково...

Читати далі ...