Блуд

(Вечір другий; розповідь діда Сташка)

«Ну, так, ага, одправилися рано-ранесенько, ще до зорі, дядьки Данило та Петро, чумаки, вола купляти. Удвох на одному возі, аж гульк — роздоріжжя.

— Петре, куди? — питає дядько Данило.

— Цоб, канечно, цоб! Провіряти здумав...

— Цабе!

— Цоб, кажу тобі, цоб!

— Цабе, дурню!

— Яке цабе, яке цабе?! З глузду з’їхав... Цоб... О, хлопець іде — запитаємо.

Доганяють хлопця, а це був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, хлопче, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — віповідає хлопець-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цоб, і години так через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі. Дядько Петро розвеселився — а чого б, вийшло як він казав; дядько Данило — трохи похнюпився.

— Цоб, цоб, нечисть! — повертає, оглядається. — Петре, а де ж той хлопець, що дорогу нам показував?

— Дався він тобі! Може, — а що?, — ліг спочити, а нам звідси не видно.

— Дай, боже, на твоє може...

Їдуть, мовчать. То ж дядько Петро, аж розпирає його, вирішив підначити дядька Данила:

— Даниле, га, Даниле, скажи-но мені, чого ти такий впертий?

— Який такий?

— Прямо тобі, як моя жінка: та як упреться, як упреться... Ось, та недавно, кажу я їй...

— Ой, та не вперта вона в тебе, що я не знаю, з нашого ж села, не вперта, а...

— Ну-ну, говори, раз почав!

— Не вперта, а... а дурна...

— Дурна?.. Чого дурна?!

— А в кого ж язик повернеться назвати її розумною, покумекай, коли вона за такого дурня, як ти, заміж вийшла? — сміється.

— Ти, значиться, так-так, добре-добре... — не знайшовся дядько Петро. — А я-то думав, дурний...

— Ось, бачиш, сам признаєшся! — з’язвив дядько Данило. — І правильно робиш! Хіба таке сховаєш?..

— ...думав за твого сина свою дочку віддавати, породичатися, уже вони давненько женихаються... Дзуськи! Не діждешся! — зобидився, навіть пересів з передка, зобидився.

Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго мовчать. Дядько Данило, нарешті, не витримує, заговорив, наче й не було тягучої мовчанки:

— То се за котору — за старшу чи за молодшу?

— За молодшу... Скаже таке... Спочатку — старша, а потім — і молодша. Щоб як у людей... За старшу!

— А-а, що на жінку скидається, на Марію?

— Та ні! За старшу — вилитий я...

— Не дам, не дозволю!!! — аж підскакнув на возі від несподіванки дядько Петро.

— Що не дам, що не дозволю?! Та що з тобою, Даниле?!

— Хлопця калічити не дозволю! Вилитий він... Ти хочеш, щоб я по своїй хаті боявся вночі ходити? А, не дай бог, присниться, га?!

Зобидився, ох, і, зобидився, смертельно зобидився дядько Петро, кричить:

— Цоб, цоб, давай цоб!!!

— Та бачу... — сміється.

— Кажу, давай, значить, давай!!! Буде ще мені тут...

— Цоб, цоб, круторогі! — повертає. — Петре, а яка се в тебе чумачка?

Мовчав-мовчав, але, все ж таки, відповідає:

— Сам я, правда, не чумакував, але дядьки мої чумакували, та й все наше село чумакувало, то я чумаків знаю... Ну, перва, а що?

— Нічого. Та ти не закипай — жартів не розумієш...

— Хто ж так?.. А в тебе яка?

— Ми — чумаки з діда-прадіда. А хочеш, друже, розкажу тобі як мій дід перед останньою своєю чумачкою злодія провчив?

— Послухаю — дорога довга...

Дід Сташко нап’яв груди, хотів було розмашисто затягнутися, але весь тютюн у люльці вже вигорів. Вибив, почав трамбувати новим. Василь витягнув із сумки пару гранчаків, пляшку казенки, закуску. Дід Сташко здивовано-запитально глипнув на Катеринчука.

— За чумачку!

— За чумачку не випити — гріх! — погодився старий. — А не сп’янію?

— Скільки вам тут до хати — на руках віднесу, — пожартував.

— Донести — донесеш, — окинув відстань поглядом, — а що люди скажуть?

Випили. Толком і не закусили — зашкварчала люлька, задиміла чумацька розповідь...

Се під зиму було. Попродав дід годовані воли та й їде собі конячкою, щоб купити нових волів. Доганяє він чоловіка, що йшов з клумаком, а той чоловік і проситься: «Підвезіть мене, дядьку!». Дід собі думає, що якийсь подорожній чоловік іде, та ще й з клумаком, то чого ж його не підвезти, та й каже: «Сідайте». Припинив коняку, той сів і клумака поклав, їдуть. А як трохи проїхали, то так, здалеку, до діда, наче він його років сто знає, хитро так: — А що в тебе за загадка, що в тебе коняка гладка? — І так на діда подивився, так подивився, що дід одразу ж і здогадався, що той злодій, та й відповідає йому:

— А що се в тебе за думка, щоб ти ще й не позбувся клумка?

А далі злодій питає чумака:

— Де ви були?

— На базарі.

— А що купили?

Ага, а дід витягує з халяви ножа та й каже, що осього ножа купив, та й опустив ножа, наче нехотячи. Здержує дід коняку, а злодія просить, щоб зліз та подав, бо коняка така, що не хоче сама стояти.

Злодій зліз і тільки-но нахилився, щоб ножа взяти, а дід батогом по конячині, батогом, і полетіла, як птах. Бо конячина-то, насправді, добра в нього була, то так дременув, що тільки порох знявся за візочком.

— І правильно зробив! — захоплено випалив дядько Петро. — Правильно. А що в тому клумаку було, Даниле!

— А хто його знає! Од’їхав дід далеченько, спинив коняку, помахав на злодія пужалном, скинув на шлях клумака та й поїхав.

— Як се — скинув на шлях клумака та й поїхав?.. Не розумію... — здивувався дядько Петро.

— А що тут розуміти? Дід мій — чумак був. Другий би так і поїхав би з клумаком, а чумак — ні. Хоч свого позбувся — чужого не захотів.

— Цоб, останнє, цоб давай! — аж закричав дядько Петро.

— Ледве не проскочили! — повертає дядько Данило.

— Ти, як хочеш, Данилечку, а я в Білому Озері покупаюсь-таки.

— І я чумацький піт змию — пилюку... Ов-ва, Петре, а чи не здається тобі, що ми вже тутечки бували, і не далі, як сьогодні, га?! — стрепенувся дядько Данило, припіднявся аж.

— Перехрестись, коли здається! Скажеш... Ось, глянь, чоловік іде — запитаємо...

— Сушняк неси — вогнище ледве дихає! — Василь не примусив себе чекати: швиденько притягнув дві розлогі яблуневі гілки, розчахнув й, по одній, почав ламати їх на коліні. Дід ворожив з дровами. Несмілі тендітні пелюсточки полум’я і, врешті-решт, вогнище загуло, запрацювало. Якусь мить дивилися на вогненну гру. Закашляла люлька:

— От, зараза! Кинуть якби, всі кажуть, а що від мене тоді залишиться, не виходить. Чоловіче, чумацька... — скосив поглядом на Василя, що розпочав копошиться в сумці. — Ні-ні, пить не будемо... Слухай...

Доганяють чумаки чоловіка, а се був Блуд, так-так — Блуд, запитують:

— А чи не скажеш, чоловіче, будь ласка... — дядько Петро розпочав.

—... як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки значиться? — дядько Данило продовжив. — Як не сказати — скажу, — відповідає чоловік-Блуд. — Через кожні десь так півгодини беріть цабе, і години так через дві якраз і біля Білого Озера будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо.

Та й пішов собі. Не побажав їхати з чумаками, сказав, що йому повертати. А чумаки їдуть далі.

— От, клятий хлопчисько, неправильно дорогу вказав! Даниле, мабуть, і не знав куди цоб, а куди цабе? Вони, молоді...

— Петре, ти очі його бачив?

— Кого? Чоловіка? Очі?.. Очі як очі!

— Метушливі, сірі, насмішкуваті і якісь бездонні чи що, як і в того хлопця.

— Ой, знову йому здається! Чумаки, з діда-прадіда...

— Здається, кажеш?! Ой, не здається, чує моє серце, що не здається! — зіскакує з воза, нагрібає біля дороги кучу землі, вставляє бадилину, заскакує на воза, їдуть.

— Навіщо? — ледве стримує сміх дядько Петро. — Надієшся колись повернутися, га?

— А чи не рано смієшся?!

— Та ну тебе! Розкажи щось... О, а хто такий Кирило-чумак, чув про нього?

— Чув, чумак. Справжній чумак. Був. А скілько його гісторій по світу ходять! Ага, осю любив розказувати найбільше...

І дід Сташко вже робився Кирилом-чумаком: піднімався на ноги, опускав на шапці вуха, натягував її, бідолашну, скільки могла, знімав зі штанів ремінь і підперізувався ним майже біля грудей... На ошарашений погляд Катеринчука відповідав: «Чумаки, знай, про чумачку завжди розказували від себе, начебто се з ними було. Зрозумів? Щоб ніхто не засумнівався, що правду говорить».

Як раз мені випадок був, що аж сорому набрався от священика. Ой, господи! А все через те, що я рідко вдома бував.

Одного разу зробилося мені в дорозі на серці так важко, так важко, що аж покору не знайду, аж одхлипую, як мала дитина. Коли б чого вдома не трапилося, думаю.

Що його робить? Доїхали ми до села, стали возами під селом, а й кажу до хлопців: «Залишайтеся котрий коло волів, а хто хоче, йдіть зі мною до церкви, бо я піду молебствіє провести за здоров’я домашніх. Так мені важко, що бодай би там чого не трапилось».

Пішли ми. Все чумацтво повернуло до церкви, а я аж до попа підійшов. Підійшов і прошу: «Панотче, одправте молебствіє». Він каже: «Добре». Взяв папіра й почав записувати.

— Звуть вас як?

— Кирило.

— А жінку?

Нагадував я, нагадував, ну, ніяк... Він і питає:

— Яка ж то вам жінка, коли ви не знаєте, як вона зветься? Чи вона вам вінчана?

Так мені соромно стало, соромно стало, що й світа божого не бачу.

— Та як же вінчана, коли з нею брав шлюб у нашій церкві, у свого панотця?!

— А діти є?

— Є, — кажу.

— Скілько їх?

— Здається... Здається, п’ятеро... та п’ятеро!

— А як їх звуть?

— А як?.. Не знаю, — кажу.

— Та як же так, щоб своєї родини не знав як зветься?! Як же ви їх звете?

— Я, панотче, буваю вдома раз на рік або й рідше... То отак, як що треба, то кажу: подай, моя дитино, принеси чи там що. А як треба гукнуть, то на жінку гукаю «стара», а вона мене «старий»; на дітей гукаю «малий», «мала»; і, господи, як вони до мене лебедяться, як лебедяться. Я їх по голові кожного погладю, гостинці дам, а як вони звуться, то я і не то. Стара якось на них каже, а хіба прислухався. Коли приїду, — чи до них тоді? — людей повна хата, в самий перед обід треба справити, а ще й розпитувати ідуть — двері не зачиняються... Ні, не пригадаю, ні!

Записав піп: «Кирило со чадом», — то так і відправив. Я-то пригадав, опісля уже пригадав, як жінку казав колись, коли сватався, Марія, а про дітей... Приїхав, то жінку кілька разів розпитував як вони звуться, ага, знаю-знаю. Ой, а скілько сорому набрався од священика!

— То що: докажу чи вже розбігаємося — зірка північ показує, га?

— Та ви що, на півслові?!

— Добре-добре! Ач, насів... — дід Сташко взяв рукою жарину і поклав її прямо в люльку, смачно зацмокав, задимів.

Так чи інакше, а дісталися наші чумаки до четвертого цабе. Повертають, аж гульк — огнище, а біля його хтось ворушиться. Жива душа — зраділи. Сидить біля огнища дід. Сивий-сивий. Як туман. А очі-то, очі, — вже і дядько Петро став придивлятися, — точнісінько, як у тих хлопця та чоловіка, ага, точнісінько.

— А чи не скажете, дідуню, будь ласка... — дядько Петро розпочав. — ...як нам до Білого Озера доїхати, до Білозерки, значиться? — дядько Данило продовжив.

— Як не сказати — скажу, — відповідає дід-Блуд, так-так — Блуд. — Через кожні перші півгодини беріть цоб, а через кожні другі пів-години беріть цабе, і години через дві якраз біля Білого Озера і будете, біля Білозерки, значиться. Але спочатку — прямо. Прямо. До роздоріжжя.

«Спасибі!» — і їдуть собі. Оглядаються через деякий час — що таке? — ні того огнища тобі, ні того діда. Зупинили волів, прийняли знамення боже, перехрестилися тричі, кожний, стоять. Кругом степ, — а що степ?! — куди не глянь — степ. А ніч — хоч би зірочка! Раптом: «Даниле, мітка твоя. Так і є — Данилова мітка.

— Приїхали... — вже і дядько Данило розгубився.

— Що робити, що робити?! — дядько Петро, аж трясе ним.

— Що?! Робити! Їхати! І не рюмсати...

— Куди, куди їхати?!

— Прямо!

— Ага, прямо...

— Малому мені, згадав, бабуся Оришка говорила, що першу дорогу Блуд завжди правильно каже. А се — Блуд. Не інакше — Блуд. Їдемо.

— А другу?

— Що другу?

— Д-дру-у-гу дорогу... — починає продавати дрижаки

— Запитай про щось інше! — уже злиться.

Роздоріжжя...

— К-кук-ку-ди-и?..

— Розкудахтався! Прямо...

І ні слова більше, їдуть-їдуть-їдуть... Знову дядько Петро:

— В-вовк-к!

— Який... Ого, завбільшки з вола!

— Що робити, що робити?!

— Ага, а звідки вітер?

— На нас.

— А воли?

— Ідуть.

— І того вовка не чують?

— Не чують.

— Ану, Петре, перехрести його, вовка сього... Тричі...

— Перехрестить? — хрестить перший раз. — Дивися, дивися, на задні лапи піднявся!

— Перехрести другий раз.

— Перехрестить? — хрестить другий раз. Вовк завив, да так, що чумакам аж мороз по шкірі пішов.

— Перехрести третій раз.

— Перехрестить? — хрестить третій раз — вовк зникає.

— Ага, — замахав пужалном дядько Данило, — боїться нечисть знамення божого, боїться!

Доїжджають до «вовчого» місця — стовб. На стовбі — табличка.

— Читай, Петре!

— Читаю: Біле Озеро...

Зіскакує з воза, летить до таблички, читає, протирає очі, знову читає, перехрещує табличку, ще раз читає:

— Біле Озеро, Данилечку, Біле Озеро!!!

— Не кричи — всіх білозерських собак розбудиш! — а сам-то, сам, як мала дитина, місця собі на возі знайти не може. Не витримав таки — зіскочив:

— Покупаємося?!

— Та хоч до ранку!

— Доїхали...

— Доїхали, Данилечку, доїхали!!! — і обійнялися чумаки, як брати, котрі довго-довго не бачилися, і... Та ні, брешу, здалося... То небо пустило сльозу, — не плакали, коротку, але радісну, — на росу.

А воли?! Де воли?! Самі не йшли, а бігли, як ніколи, до такої довгожданої тремтячої води Білого Озера.

Читати далі ...